— Погана тітка!!! — і плюнув у бік телевізора. — Вона забрала у мене тата...
— Агов, де ти? — Роксана торкнулася своїми пальчиками Вітольдових грудей. — Ми піднялись на недосяжну висоту?
— Я все намагаюсь здогадатися, що ж ти в Парижі придумала? — замість відповіді запитав Вітольд.
— Не в Парижі, а в літаку, любий, у польоті... Мені саме небо підказало...
— І що воно тобі підказало?
Роксана підняла вгору вказівний пальчик, показуючи на стелю, і прошепотіла Вітольду на вухо:
— Там живе майор Мельниченко...
— Господи, — незадоволено вигукнув Миронович. — Цей майор Мельниченко — справжнє живе опудало у кабінетах і дачах в усіх без винятку державних чиновників. Ним тепер і досі лякають Папу...
— Нічого не вдієш, любий, се ля ві! — Роксана повела бровами. — Спочатку кохання після Парижа, а потім — державні справи...
— Ні, спочатку ти скажеш, що ти придумала там, а тоді...
— Любий, — затулила вона йому поцілунком рота. — Гм... Як там наш маленький? Засумував. Чого про власника не скажеш. Бачу, засумував. Зараз ми тебе, коханий, розвеселимо. Парочку вилазок, невеличка імітація артпідготовки і піхота — вперед, в атаку. Після цього її вже нічого не стримає. Попереду пустимо кавалерію з оголеними шаблями і ніяких піхов... шиків.
— Тоді хоч напиши, — Вітольд уже не чинив опору. — Я здаюся у руки супротивника. Можеш брати в полон. Тільки напиши. Горю бажанням. На дачі жодного ока і жодного вуха майора Мельниченка...
— Поле розміноване — мін немає?
— Так, мін немає і «жучків» теж. Я хочу дізнатися... Я горю бажанням, — повторив він.
— Горіти бажанням, любий, слід не від цього. Правда, коханий...
— Я до тебе звертаюсь, — нагадав Вітольд.
— А я — до нього. Після закінчення атаки, любий. Після закінчення атаки... Не збивай мене з ритму... Як тільки піхота захлинеться і раптом заляже... Тільки тоді ми накидаємо з тобою план... дій. Якщо піхота несподівано знову не підніметься і не піде в атаку... Перевіримо про всяк випадок нашу боєздатність, коханий... Чи не робив ти тут з усякими милими через «і» вилазок і не посилав передовий загін у розвідку і чи тепер не опинишся в ар’єргарді...
Миронович лежав, як в операційній, і тільки дивився на «операторку» у французькому пеньюарі, яка так вправно проводила шокову терапію. Йому було приємно й смішно.
— Любий, — розцілувала його Роксана. — Чому ти цього раніше не написав? — показала вона пальчиком на «Пам’ятку». — Я тобі з завтрашнього дня накуплю вати, і ти вже як Одіссей, слухатимеш свою Сирену до другого пришестя Ісуса Христа. Вона завиватиме так, що сойки на дачі падатимуть каменем об землю...
— А якщо ми цим займатимемося в Києві, а не на дачі?...
— На Банковій чутимуть, — Роксана легенько подряпувала нігтиками його волосаті груди.
— Дивись не обламай знову нігтики, — попередив він.
— Від такого стану нігтики не ламаються... Але надія є... Ми підсилюємо аргумент фактом і в нас ще не все втрачено, любий... Я вже це відчула, любий, в своїх руках, — і міцно стиснула його тіло.
— Нічого... Я знаю, як ти мене любиш... І знову з великим задоволенням полечу, але цього разу не в Париж...
— Заінтригований Миронович лежав так, ніби очікував не кінця завершення насолоди, а початку її розповіді про чергову поїздку.
— І куди ж ти збираєшся цього разу? — після недовгого перепочинку поцікавився він. Незважаючи на свою високу державну посаду, успішні бізнесові справи, примхи Роксани таки чимало коштували йому і часу, і нервів, і коштів.
— У Центральну Африку, любий. У Центральну Африку. — Вона знову стиснула своїми гарними пальчиками його тіло і прошепотіла: — До ліліпутів, до карликів... Ось таких, як цей... Маленьких, жилавих і твердих у своїх намірах. Ти мене зрозумів?
— Це що — аудієнція з вождем племені? — поцікавився Вітольд.
— З вождем, любий, з ним... Я ж так за ним засумувала. Я більше п’яти годин не витримую... Ти ж знаєш, любий... Я тільки на мить ще раз у душ... І твій ліліпут може вдруге робити зі мною, що захоче...
— Не дурій... І не ображай хлопця, — заступився він за свого представника у кучерявих джунглях Африки.
— Його я ображати не буду... Він буде ще більш задоволений і щасливий... Повір мені...
... Роксана підійшла до дзеркала, взяла гребінець і почала розчісувати коси. Виснажений і втомлений Вітольд лежав на ліжку, підклавши під голову руки і напіврозплющеними очима милувався Роксаною: її поставою, станом, стегнами і навдивовиж гарними і рівними ногами.