У Мироновича на чолі виступив піт. Він рясно падав на білий папір, що лежав перед ним на столі, і чорнильні плями розповзалися врізнобіч. Миронович дивився на ці темні кола і йому ввижалося, що ці чорні плями на білому листку — плями його біографії.
— Догрався у політиці... Пізно чи рано ці мої авантюри мали закінчитися саме цим.
Миронович розумів, яка страшна тепер для нього самотність. Він за останні дні зблід, схуд, щоки запали, обличчя було, мов у мерця: жовте з синіми прожилками на скронях. Усі дні він жив, мов уві сні. Приголомшений повідомленням. А всюдисуща преса вже добиралася до нього і до Роксани, яка несподівано щезла у невідомому напрямку. Здавалося, він нічого не відчував і не сприймав. Працював, мов робот: чув голоси підлеглих, ніби через стінку зі звукоізоляцією, і часто не розумів, чого вони від нього хочуть, що йому радять. Його морально підтримувала і готова була розділити його участь, якою б вона не була страшною, тільки секретарка Міла. Ця мила і вірна йому секретарка, за якою міцно і остаточно закріпилося прізвисько «Кіндер-сюрприз». Саме вона того дня приховала від нього часопис, в якому писалося, що Папа в Баден-Бадені відпочиває з невідомою молодою жінкою.
— Читав? — зателефонував йому Валяй. — А ти почитай, — і назвав часопис і число. Мілі Бездух довелося витягати газету із шухляди стола. З першої ж сторінки до Мироновича посміхався Папа у супроводі жінки, що тримала його під руку. Обличчя її ховалося під крапчастою вуаллю. Під світлиною видруковано надзвичайно короткий і досить-таки нейтральний напис:
«Президент Республіки Україна на відпочинку в Баден-Бадені. Поруч — молода жінка, обличчя якої сховано за крапчастою вуаллю».
— Роксана! — стрільнуло йому в голову. — Роксана!
Він не вірив у те, що йому шепотів у вуха внутрішній голос, підвищені удари серця гулко і ритмічно, ніби стукіт будильника, відлунювали у його скронях. У цьому газетному повідомленні нічого такого особливого не було. І те, що йому підказував внутрішній голос, — так само. Між ним, Роксаною і відпочинком Папи в Баден-Бадені ніякого зв’язку, логіки. Роксана жила в Португалії. Але інтуїція, підсвідомість говорили йому про інше. Він підійшов до вікна, глянув униз. Біля адміністрації президента коливалося море людських голів. Помаранчеві гасла вимагали від президента каяття і добровільного зречення високого державного крісла. З темного двору, навантажені снігом і сміттям, одна за одною виїжджали вантажівки. Міліціонери у касках і бронежилетах тримали на своїх щитах червоні гвоздики і троянди. Народ скандував:
— Народ і міліція — разом! Народ і міліція — разом!
Жінки вилазили просто на огорожу і чіпляли квіти до міліцейських шоломів. Все це зливалося в нього перед очима, мов якесь нереальне сновидіння.
Раптом задзеленчав телефон. З конча-заспівської вілли телефонувала покоївка Настя. Вона сказала, що дзвонила з Португалії Роксана і просила, аби він приїхав на п’яту годину вечора на дачу. Вона йому ще телефонуватиме, бо на службу не може.
— Він викликав Мілу, поцілував і попросив, хай передасть водієві Антоші, аби той підігнав авто під самісінький під’їзд з чорного ходу.
— І під’їзд перекрито бунтівниками, — мовила Міла. — Вам краще вийти через підземелля на Лютеранську. Він вас чекатиме там. Тут виходити небезпечно.
— Він подякував Мілі і хотів було йти.
— Я вас не відпущу одного. Я піду з вами... Ви ж ледве на ногах тримаєтесь...
Вона його провела до авто, зачинила за ним дверцята, і Антоша, виїжджаючи по вулиці Городецького, яка була забита «помаранчевими», вочевидь, не знав, як з неї вибратися. Поїхав задвірками, і авто вискочило аж на Круглоуніверситетську, а звідти — повз Бессарабку, на проспект Лесі Українки...
Перед ворітьми вілли Миронович потис руку Антоші:
— На сьогодні ти вільний, Антошо.
Охорони на дачі він не помітив. У кімнатах не застав і покоївки Насті. Це його насторожило. Він піднявся до себе в спальню. Тихо. Стало якось не по собі. Він витяг з шухляди пістолет, подарований одним із численних міністрів оборони, і вийшов надвір. Раптом щось дзенькнуло під його ногами. Миронович помітив тільки кілька іскорок, що вилітали, ніби з-під каблука з металевою підковою, під його черевиками. До його свідомості, нарешті, дійшло, що по ньому стріляють. Він, не оглядаючись, кинувся до сауни, у протилежний від кілера бік. Устиг помітити, як око відеокамери обернулося вслід за ним. Дзенькнуло ще раз, і цього разу він відчув, як щось гаряче вп’ялося в стегно. Миронович причинив двері, почав вдивлятися в темряву передпокою сауни. Йому здалося, що з лавочки напроти, прямо з-під вішалки, де висіли пухнасті халати, щось ворухнулось. Він тільки й встиг помітити тінь і спалах пострілу. Це все, що в останню мить на цій землі Мироновичу запам’яталося. Він упав на дерев’яну ребристу підлогу вже мертвим. Кілер ще цього не знав. Він присвітив ліхтариком — куля вилетіла з підборіддя крізь щоку. Кілер вистрелив ще раз. Цього разу в скроню Мироновича...