— Роксано, в тобі мені подобається все, — повторював часто він. — Усе — окрім язичка. Колючого, єхидного, а часто й — дошкульного.
— Але цей язик також чогось вартий. Це мій робочий язик, — у відповідь тільки сміялася вона, і Вітольд не розумів, на що вона натякає, чи на свою балакучу професію чи на суміжну їй. Тільки трохи древнішу за журналістику.
Він не спускав, роздумуючи над своїм життям, з неї очей і вона перехопила його погляд у дзеркалі, підморгнула йому, а потім піднесла до губ три своїх тонких довгих пальчики і, не повертаючись до нього, через люстро послала йому повітряний поцілунок.
— Комбат на відпочинку, — сміялася вона. — І ад’ютант — також. Я висмоктала його, як мозок з кістки. Твоїй Альбіні чи Мілі тепер дістанеться тільки гарнізонний баян... У гармошку.
«Сучка, — промовив про себе Вітольд. — Справжня сучка. Як в одній людині тільки може поєднуватися краса і цинізм?»
— Журналістка міняє професію, — кинув він їй у спину після її неприємних слів.
— Для чого? — перепитала вона. — Це професійно поєднано. Те і те — старе, як світ.
«Цинічка. Гарна, вродлива цинічка», — повторив він про себе і заплющив очі.
— Ну, я пішла, — почув він крізь дрімоту. — На мене чекає аудієнція. А ти мені тут дивися — без моєї команди в атаку не піднімайсь. — Ці слова, Вітольд зрозумів, адресувалися не йому. — Недисципліновано поводитимешся, висуватимешся цікавий з окопу, а може, ще подумаєш здатися супротивнику, зібравши свої останні сили, уб’ю і мертвого заберу на роботу. А там триматиму в реанімації, поки не оживеш. — Вона міцно поцілувала Вітольда й тихо вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Миронович тільки сказав: «Ну як її не любити? І як її не прощати? Навіть після цих слів, цих жестів?! Мене й справді так ніхто не кохав!»
Він ще почув, як відчинилися двері гаража і з м’яким шурхотом коліс з воріт боксу викотився її дамський «Мерседес» світло-блакитного кольору, і заплющив очі. Втома наче всілася на його знесилене тіло і зашепотіла йому на вухо: «Засни!». Він — намагався, але вже не спав. Розмірковував над життям — таким дивовижним і непередбаченим. Навіть він, людина зі сталевими нервами, твердим характером, у присутності цієї вродливої жінки, яку він про себе постійно називав «красива сучка, без якої я не можу жити», розгублювався, ніяковів. Інколи не знав, з чого почати найбанальнішу фразу. Його єство наче сковувало щось зсередини, і він відчував себе безвладним перед нею, і час від часу, не відводячи від неї погляду, в душі обзивав її: «Повія. Стовідсоткова повія». А потім заспокоював сам себе й додавав: «Але вона для мене мов свято серед буднів. Свято, яке швидко минає... А дружина — це справді будні, це вічний крик, вічне невдоволення, вічні взаємообрази і сварки, які не кінчаються ніколи».
Йому постійно хотілося від Альбіни втекти. Але він не наважувався. Був вірний подружньому обов’язку — обов’язку батька. Він не хотів, щоб Альберт ріс без нього. Він мав отримувати батьківську підтримку, любов, опіку, захист і чоловіче виховання.
Себе ж у родині Альбіни постійно почував, як пес на прив’язі. Постійно йому хотілося розірвати ланцюг шлюбних обов’язків і втекти світ за очі, незважаючи на шикарну квартиру на 300 квадратних метрів у центрі Києва, яка нині коштувала мільйони доларів, як і в Парижі, Римі чи Лондоні. Розкішні італійські меблі, люстри, витесані з іспанського каменю, і французька білизна з найпрестижніших магазинів Парижа, куди він тепер часто любив літати і в ресторані «Брізоль» замовляв постійно жаб’ячі лапки в лимонному соусі чи в сухариках на оливковій олії. Вони йому і тепер не дуже смакували, але, як кожний провінціал, вдавав з себе столичного аристократа і їв їх не заради задоволення, а заради моди і підтримки іміджу багатої людини, що купається в розкошах. Він хотів показати те, чого в ньому ніколи не жило — спадковий і природжений аристократизм. Він платив десять відсотків чайових від вартості обіду за пластиковою карткою і поверх цього ще додавав стільки ж готівкою, і за ним упадали одразу три офіціантки. Вони ж замовляли музику і скрипки пілікали над його вухом світову й українську класику, фальшивлячи на кожному кроці. Інколи вони плуталися у походженні окремих пісень і скрипка над його вухом ностальгічно плакала то офранцуженою українською піснею українського емігранта, а то — російською мелодією ще дореволюційних епох з арсеналу білогвардійців.
Вітольд тоді відривався від тарілки, клав золоту виделку на серветку і казав: