Вітольд тоді, під час телезйомок, був переконаний, що Роксана його запросила на цю передачу тільки тому, що знала, яка в нього державна посада, яку він має вагу у суспільстві і що він — так багато хто стверджував у столиці — «з самим Папою на короткій нозі». Миронович підсвідомо навіть відчував, що цією програмою вона шукає собі знаменитого, розумного й багатого чоловіка. Він належав до циніків — холодних, практичних людей, які заради власного блага, кар’єри ні перед ким і ні перед чим у своєму житті не поступаються. Такі йдуть по людських трупах, як кажуть у народі. А простіше — такі за собою готові залишити купу трупів аби дійти до мети. «Держсекретар Миронович», як його неофіційно, позаочі, називали чиновники на зразок держсекретаря США, тепер багатів думкою, що нарешті досяг однієї з найвищих посад у державі, очоливши секретаріат при президентові республіки і, як нагороду начебто від самого Господа Бога отримав у дарунок і таку красуню, як Роксана. Але це трапиться згодом.
На службі «держсекретаря Мироновича» величали й зверталися до нього переважно на московський лад — Вітольде Володимировичу. Це тішило його самолюбство і він вважав, що нарешті оволодів секретом істинного смислу життя і, як фахівець-юрист, поєднував у собі ще й рису професійного дипломата, а якщо треба, то й — актора, аби зіграти якнайкраще свою роль на очах численної публіки чи просто у вузькому колі наближених. Він сприймав світ таким, яким бачив, але поводився в ньому так, як було вигідно тільки йому. Як майже кожний сільський хлопець, що раптом вибився у люди, він намагався вирізнитися серед рівних собі, а особливо — в столиці, чимось надзвичайним, аби стати вищим і цим самим ніби компенсувати оті бідність та безправність, з якими він довгі роки жив у поліській провінції, забутій Богом і поважними людьми. Заробивши свої перші мільйони, він, наслідуючи багатих світу цього, закуповував антикваріат, картини видатних художників, меблі на замовлення і збудував віллу за індивідуальним проектом, за яку заплатив чималу ціну і яка за зовнішністю контрастно відрізнялася від навколишніх будівель.
Миронович купався в розкоші й жив так, як йому, з його точки зору, було найзручніше, найзатишніше і найкомфортніше у цьому не до кінця зрозумілому світі. Він виробив у собі свій характер і твердо жив переконанням в констатації незаперечної істини, принаймні, йому так здавалося, що його характер — це ж його доля. Миронович ніколи не вибухав, як вулкан, і з його тіла гарячим гейзером не вилітали назовні фонтани емоцій. Він не зчиняв галасу і ґвалту через дрібниці, не пускав слини і сліз від розчулення. Виробляв у собі характер сильного й твердого у своїх намірах та устремліннях чоловіка. Чимось навіть нагадував сталевий кинджал гарту найвищої проби. Його кредо — бери від життя все, що можеш. Але — бери найкраще і ти ніколи не залишишся в програші.
Роксана це відчула під час першої зустрічі з ним, і саме цей характер притягував її до нього. Хоча жодним порухом вона цього не виказала. Зрозуміла, що має справу з жорсткою людиною, але її це не лякало. Може, тому, що вона й сама належала до тих, кого називають одним словом — хижачка. Її гарні й довгі пальчики найчастіше ставали довгими кігтями, і хто потрапляв до них, уже не виривався. Навіть якби й хотів. Це при першій зустрічі зрозумів і Вітольд. Єдине, в чому він помилився — вважав, що вона незаміжня. Миронович гадав, якщо не сказати — був переконаний, що вона свою програму створила заради власної мети — знайти гідного її вроди і житейських запитів багатого принца. Вітольд Володимирович після телепередачі, власне, після першої зустрічі з нею зрозумів, що він помилився. Роксана була одружена і мала досить таки вродливого багатого чоловіка, і її передача «Аудієнція» — це не засіб вибору для себе гідної пари, а й справді її творча програма та й тільки. І все ж про всяк випадок він залишив їй тоді свою візитку:
— Якщо я вам чимось можу стати корисним, я до ваших послуг, Роксано.
Вона взяла візитку, байдуже поклала її до кишеньки й так само байдуже глянула на нього. Особливим поглядом глянула, як йому здалося, на його тонкі губи, які йому самому завжди здавалися «ахілесовою п’ятою». Миронович соромився і своїх величезних, у порівнянні з маленькою головою, вух. Він пам’ятав ще зі шкільної парти, як після чергової бійки учителька сказала йому:
— Вітольде, ти виростеш жорстоким і злим. Запам’ятай. Про це свідчить не тільки сьогоднішня жорстока бійка на подвір’ї школи, а й твої тонкі губи і примружені хитрі очиці. А тепер геть з моїх очей, і хай твоїй матері стане за тебе соромно... Вона ж тебе зовсім не таким виховує...