Пошукав на дисплеї останній номер телефонного дзвінка. Це мав бути номер Роксани. Мобільник зафіксував його на голубому квадратику апарата. Він натиснув на «виклик» і прислухався до ритмічних дзвінків мобільника. Роксана не відповідала.
Ну й чорт з нею. Так, може, буде й краще... Але що тепер я скажу дружині?!
Він згадав останню розмову з Альбіною.
— Я надалі цього не терпітиму. Я заберу дитину і пішов ти під три чорти зі своїми шлюхами... Це вже переходить усякі межі...
Він не захищався. Мовчки пив каву і вдавав, що почитує в газеті останні новини. Йому не було чим крити. Вітольд ніколи не міг і подумати, що Роксана таким вихором увірветься в його загалом спокійне сімейне життя. І як цунамі, що зароджується далеко від головних подій, пронесеться над його будинком, увірветься крізь вікна і двері в його дім і розкидає все підряд, що тільки потрапить під цей шалений-шалений шквал. Альбіна кидала об підлогу дорогі вази з квітами і без квітів, тарілки сувенірні й сервізні, била дзеркала, запускала в нього його юридичні посібники, енциклопедії — ніби намагалася, щоб і він разом з цим черговим сімейним вихором вилетів за поріг їхнього будиночку і ніколи сюди не повертався.
— Це вище моїх сил... Ти переплюнув у своїй ницості, своєму падінні й своєму цинізмі всіх і вся. Такого я більше не потерплю і не прощу... Я більше тебе не хочу бачити у цьому домі, — верещала Альбіна так, що йому здалося — навіть далекі сусіди по елітному містечку для віпперсон на певний час вимкнули телевізори і припали вухами до їхніх стін.
Він узяв тільки свої пластикові картки, гаманець, ключі від автомашини й вийшов з дому. У готелі «Прем’єр-палац» замовив номер «люкс» і, вимкнувши світло, ліг, не роздягаючись, на широке під прозорим балдахіном ліжко на двох. Він не заплющував очей. Позаду себе, через синяву вікна дивився на тихі небесні зорі, що спокійно, не втрачаючи ні глузду, ні тверезості, світилися в небесній благодаті і на своє життя дивилися очима мудрого філософа.
— Все в цьому світі скороминуще. Тільки вічні — небо і зорі, — вголос промовив він і заплющив очі...
Розбудив його телефонний дзвінок. Він спочатку не все й зрозумів. Телефонувала Роксана. Вітольд огледівся і тільки тепер усвідомив, що він — у своєму кабінеті. Наплив спогадів відніс його у вчорашній день. «Що вона ще з мене хоче?! Я ж, здається, чітко висловився. Все. То була наша перша й остання зустріч».
— Я слухаю, — холодно відповів він.
— Ти мені телефонував?
— Так.
— То що? Зустріч о восьмій? О десятій я не зможу.
— Гаразд. Нам треба поговорити, — погодився.
— Тоді готуйся... Ми спочатку проведемо рекогносцировку, потім уведемо в бій важку артилерію, — вона перейшла знову на свій цинічно-грайливий стиль. — Розпочнемо несподівану артпідготовку, а тоді вже твоя піхота піде в атаку окопуватися на передніх рубежах наших спільних позицій...
Вітольд з тих фраз тоді не зрозумів нічого і, як на зло, до кабінету зайшла секретарка Міла з цілою купою паперів. Вона дивилася на нього своїми широко розплющеними очима й здогадувалася з виразу його обличчя, що та шльондра з телестудії таки прорвала її телефонну блокаду, вийшла на прямий зв’язок з шефом і чимось-таки добряче допекла патрону.
— У вас все гаразд, Вітольде Володимировичу? Моя допомога вам не потрібна? Ви себе нормально почуваєте? — застрочила вона наче з автомата Калашникова.
— Все гаразд. Гаразд. Я буду своєчасно. Вдома, — мовив він до секретарки і та дуже здивувалася — чому він це їй каже.
— Що означає «вдома»? — перепитала телефонна трубка. І він тільки тепер зрозумів, що розмовляє ще й з Роксаною.
— Дякую, Міло. У мене все гаразд. Можете йти.
Секретарка, задкуючи, залишила його кабінет.
— А там у тебе й справді все гаразд? — неслось із телефонної трубки. — Ти не перепив випадково? Слід казати — мила, любий, а не «міла». Через «и». А ще краще — мила моя, люба моя. У тебе всі вдома?
Вітольд відчув, що вона з нього просто знущається. Ще ніхто не вривався так нахабно й хамовито в його життя. Але в той самий час він відчував, що без Роксани вже не зможе. У ній є щось таке незбагненне, коли він списує на нього і хамство і її безцеремонність, цинізм. З нею і добре, і весело, і розкуто. Відсутні усякі умовності. Він відчув, що зовсім заплутався. Як же їй відповісти?..