Оператор Микола Горбач уже тихо й ненав’язливо проводив зйомку своєю відеокамерою. Вождь племені на ім’я Гамбі-Томбі сприйняв це надзвичайно спокійно і Роксана зрозуміла, що він перед такою чорною штукою з одним великим скляним оком демонструє своє біле намисто на шиї із зубів гадюк, тигрів, леопардів та інших хижаків не вперше. Питання, заготовлені ще в Києві, спочатку йшли загальні, а потім усе закрутилося навколо полювання, сну, отруєння, вбивства своїх ворогів, одновірців.
Тепер про все це Роксана доповідала Мироновичу.
— І що він відповів з приводу отруєння?
— Я не могла його запитувати про це при перекладачеві. І тоді я перекладача й оператора таки приспала. На три дні.
— Яким чином? — поцікавився Миронович.
— Допоміг один з працівників посольства. Пізніше я тобі нагадаю його ім’я. Десь записала в блокнотику. Він дуже хоче бути послом у будь-якій країні з державною французькою...
— Гаразд, з майбутнім послом згодом. Після виборів. А що з отрутою?
— Погано. Ці пігмеї категорично відмовилися отруювати і спотворювати людину. Вони мають свій моральний кодекс. Вони за це суворо карають своїх же, і про це знає кожен пігмей і свято дотримується моралі племені... Ні за які гроші, брязкальця — пігмеї на злочин не йдуть. Доведеться звертатися до російських спеціалістів з колишнього кадебе.
— Зачекай-но, — не витримав Миронович. — Ти абсолютно даремно їздила?
— Не зовсім... Я набралася нових вражень. Розширила свій світогляд. Познайомилась з пігмеями. Вони мене переконували, що вбивати людину — грішно й небезпечно. Пізно чи рано це обернеться до тебе таким самим чином...
— Ти мені мораль читаєш? Мене переконуєш у чомусь? Чи ти мені все це розповідаєш? — Вітольд підвівся і поглянув на Роксану згори вниз так, ніби перед ним тепер сиділа не його законна дружина, а представниця конголезького племені з вічнозелених і вічновологих джунглів, тільки дещо більшого зросту й іншого забарвлення шкіри.
— Не дуйся, Вітольде. Я робила все, що могла. Навіть тобі копію цього кодексу пігмеїв привезла... Можеш поглянути, — подала вона папірець. — У посольстві переклали українською...
— Навіщо це мені? — запитав він.
— Може, колись і ми станемо, як пігмеї...
— Не замовляй мені зуби... Вони в мене не болять... Ти не привезла зовсім нічого?
— Я привезла, але...
— Що «але», Роксано? Вибори наближаються до кінця. Соціологічні дослідження показують, точніше — екзитпол соціологів, що народний кандидат у президенти йде з величезним відривом від своїх переслідувачів. Його треба негайно зупинити... Папа почувається так, мов в’юн, посипаний сіллю зверху і присмалений гарячою сковорідкою знизу... Він обіцяє мене вигнати під три чорти, якщо ми сьогодні нічого реального не придумаємо... Папа заявив: «Ви мені підкинули цю ідею. Де її рішення? Час не жде!»
— Я привезла отруту!!!
— Чому ж ти мовчиш?
— Ця отрута — на звіра, — відповіла Роксана. — Вона намащується на предмет, який може лизнути та чи інша тварина, і тоді її через сім днів починає ламати, вона втрачає орієнтацію і ходить по колу. Пігмеї тварину добивають...
— І ти кажеш, що нічого не привезла?
— Я пішла на хитрощі. Майбутнього посла і вождя вмовила. Сказала, що це для щурів, яких ми не можемо вивести зі свого замку...
— І що сказав вождь? — аж піднявся з крісла Миронович.
— Він сказав, що тварина має лизнути цю отруту, виготовлену з якоїсь чортівні, що росте в джунглях... Ми ж не можемо змусити кандидата вилизувати тарілку після себе чи бодай — ложку...
Миронович присів, обхопивши руками голову. Він деякий час сидів мовчки. Може, мовчав би й довше, аби Роксана не поторсала його за плечі.
— Ти не заснув?
— Я мислю, Роксано. Отже, живу. У цьому щось є. Щось крутиться близько. А що саме, впіймати думку не можу... Я завтра відповім, завтра.., — Миронович аж піт з чола витер. Пересів до столу, не знаючи, за що ж взятися... Що придумати? Нічого путнього до голови не підходило. До рук — також. Узявся за папірця. Почав малювати скорпіонів. Його рідний знак зодіака. Згадував, хто йому перший раз сказав, що коли народжується скорпіон, хтось з рідних помирає. На день його народження помер дядько Петро. Дядько, який навчив вудити рибу у такий невідомий світові спосіб. Незабаром у нього знову день народження, якщо вірити гороскопу, то знову хтось помре...
— Чортівня якась, — Миронович підвівся з місця і підійшов до бару. Сів на високий барний стілець, зняв зі стелі один з численних кришталевих фужерів і налив найдорожчого в світі, як йому Роксана сказала, французького бренді Shato Montufo. Спробував прочитати вголос. Українською вийшло — Шато Монтуфо. А як вимовляти англійською чи французькою — не знав. Випив і лайнувся на адресу тієї і тієї мов. Мовляв, читаєш одне, вимовляєш інше, а маєш на увазі щось третє. Ні, таки українська краща і простіша, як вимовляєш, так і пишеш, і ще налив кілька крапель пекучої французької рідини, охолодивши її кубиками льоду.