На роботу після тієї розмови з Роксаною він приїхав раніше, ніж звичайно. Та ще й невиспаний. З мішками під очима, чого ніколи не траплялося з ним раніше. Секретарка Міла — «Кіндер-сюрприз» чи «Дірол без цукру», яка теж полюбляла прийти на роботу раніше за нього, цього разу запізнювалася. Він аж зрадів. По сотовому телефону зв’язався зі знайомим есбеушником.
— Слід визначити «ахіллесову п’яту» народного кандидата, — не то попрохав, не то наказав держсекретар.
— Зрозумів! — озвався по той бік «сотовий».
— Сьогодні до вечора, — наказав Миронович. — Його слабкості, його захоплення, його звички!
— Ми все це маємо, — відповів, не задумуючись, генерал.
— Як? — аж підвівся Миронович, ніби він розмовляв з Папою, а не з одним зі своїх підлеглих.
— У досьє є все. Мені залишається тільки погортати сторінки.
— Негайно погортай. А краще сідай за ксерокс, зроби копії і до мене...
— Буде зроблено... Через годинку у вас, Вітольде Володимировичу.
— Фу! — полегшено видихнув Миронович і взявся за склянку «Боржомі». Після вчорашнього бренді тягло на мінеральну воду.
У двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув він.
На порозі в усій формі стояв генерал.
Підтягнутий, стрункий ще зовсім молодий генерал з дивним і трохи незрозумілим прізвищем Головадибський. Він примчав до президентського секретаріату навіть раніше, ніж його тут очікували.
— Сідай і доповідай, — показав на стілець Миронович. Головадибському здалося дещо фамільярним звернення глави держсекретаря до генерала далеко не найнижчого рангу. Такого собі не дозволяли навіть прем’єр-міністр, спікер. Але генерал, як людина військова, дисциплінована, проковтнувши неприємну пігулку держсекретаря, спокійно сів, не виказуючи ані порухом м’яза на своєму вродливому і схожому на жіноче обличчі свого невдоволення від безтактовної поведінки Мироновича. Такого з ним не дозволяв навіть Папа.
Генерал чітко доповідав, Миронович уважно слухав. Голова дибський, здається, вже зрозумів, про що йдеться, як і про плани держсекретаря, чи Папи, або ж конкурентів народного кандидата у президенти. Йому не треба нічого вкладати до рота, розжовувати. Він належав до тих молодих і здібних генералів, які розуміють усе з півслова.
— Кандидат, про якого йдеться, полюбляє антикваріат, національну побутову атрибутику наших предків. Чи не найбільше закоханий у стародавні ікони. Особливо його цікавлять ті, які під час Розстріляного Відродження за радянської влади були сховані мирянами, зберігалися у певних сховищах, схоронах і сьогодні мають неабияку цінність. Ті, що оповиті ореолом легенд, міфів і носять у зв’язку з цими подіями конкретні назви. Наприклад, ікона Благовіщенська, ікона Святої Покрови — козацька. Всі чудотворні ікони. Він їх купує за будь-яку ціну і при цьому обов’язково цілує чоло Богоматері чи святої Великомучениці. Набожний. Відвідує церкву. Постійно молиться і вірить, як у Бога, так і в свою зорю. Упевнений у своїй перемозі. Всі реальні екзитполи свідчать, що він близький до перемоги, якщо чогось не станеться...
— Що значить «чогось»? — підняв очі на генерала Миронович.
— Важко сказати: не помре, не розіб’ється в автокатастрофі, в літаку, не підірвуть виборчий штаб, не наймуть снайпера...
— По-сучасному — кілера, — підправив Миронович.
Генерал мовчки кивнув головою. Мовляв, можна сказати й так.
— Це натяк, підказка, версія, особиста думка? Чи як зрозуміти ваші слова, пане генерале?
— Що ви, Вітольде Володимировичу... Це тільки мої припущення. Всі ми під Богом ходимо. Життя — це така непередбачувана річ...
— Але ви щось приховуєте від мене, чогось не договорюєте! — перейшов раптом на «ви» Миронович.
— Скоріше — не договорюю...
— І що ж саме?
— А хіба ви не знаєте про російську автомашину з двома кілерами? Вам не доповідали?
— Вперше чую. Цікаво. Говоріть.
— Учора в дворі будинку по вулиці Саксаганського виявили двох російських кілерів з новенькими українськими паспортами.
— Детальніше, — попросив Миронович. — І зрозуміліше.