— В одній з квартир спрацювала сигналізація. Охорона негайно виїхала на місце. Квартиру не пограбовано, але хтось намагався в ній зламати двері. Міліція звернула увагу на «Москвич» з російськими номерами, в якому сиділи два молодики. Вони міліції показали два українські зовсім нові паспорти, які ще пахли друкарською фарбою. Це міліціонерів насторожило. «Гостей» примусили відкрити багажник. У ньому виявилося кілька тротилових шашок з дистанційним управлінням. Росіян було доставлено у райвідділ міліції. Там вони розкололися. Зізналися, що готували замах на кандидата від народу...
— І що?
— Послалися на забобон.
— Не зрозумів...
— Нібито між кілерами існує прикмета: якщо разом із замовленим убивають його дитину чи дітей — кілерам залишається недовго жити. На них також чекає негайна смерть. Саме тому вони й відмовилися від замаху...
— Росіяни?
— Так, росіяни.
— І ви в це, пане генерале, вірите? Я особисто — ні. Росіяни ніколи перед такими дрібничками, як діти, не зупиняються. Згадайте свого колегу — полковника кедебе Путіна. Школу. Беслан... Ваша особиста думка?
— Тут щось не те. Або росіяни — не росіяни. Це зараз уточнюється. Або ці найняті москалі не планували вчиняти замах на кандидата від народу. Це просто свої піарили...
— Розшифруйте свою думку.
— Вони найняті самим народним кандидатом. Завтра все це розпише преса. Народ почне обурюватися, вимагати кілерам кари, і кандидат у президенти набиратиме відсотки у тих, хто до цього сумнівався у своєму виборі. Вони остаточно переконаються, що нинішня влада — злочинна. Це не мої слова, — поспішно вніс поправку генерал. — Це типовий вислів опозиційної преси... Вчорашня влада, що хапається за соломинку, аби утриматися, йде навіть на крайнощі. Розрахунок точний. Народ любить великомучеників. Народ великомучеників обирає.
— Ви так думаєте, генерале?!
— Я в цьому переконаний.
— Ви, певне, маєте слушність. Це очевидна правда. Щиро дякую. — Миронович вийшов з-за столу, подав Головадибському руку, глянув йому в очі і додав: — Цікаво було з вами поспілкуватися. Чи варто пану генералу, — він уже ніби не звертався на «ти», але й невідомо, чи казав йому «ви», — нагадувати, що ця наша розмова цілком конфіденційна? Простіше кажучи, не підлягає розголошенню.
— Само собою, пане державний секретарю.
— Ще раз дякую і ще раз тисну вашу молоду руку. Все залишиться, як було... Ви сподіваюсь, мене зрозуміли?!..
— Служу Україні! — генерал віддав честь і залишив кабінет Мироновича.
Увечері Миронович ділився своїми міркуваннями з Роксаною.
— То «КамАЗ» ледь не врізався в джип кандидата, то кілери, які пожаліли кандидата і відмовилися від замаху... Щось тут не так.
— Ти розмовляв на цю тему з президентом? — поцікавилася дещо стривожена Роксана.
— Так. Він вважає, що це почерк братів Плюєвих. Ростовські кілери — їхні кілери. Мені дано вказівку підняти усю наявну в нас пресу. Тінь має впасти на кандидата номер два, якого представляють брати Плюєви. Все, що робиться, будь-яким робом списувати на них. Вони відтепер стають нашим громовідводом. Папа не відмовляється від крісла. Він мріє про наступний термін...
— Отже, залишається тільки наша ідея? — чи то перепитала, чи то ствердила Роксана.
— Так. Папа — за. Це теж спишеться на братів Плюєвих, як і фальсифікація, каруселі з відкріпними талонами, додрукування їх, талончиків, у Росії, замахи, руйнування гребель і пуск води зі штучних озер та ставків на автостради, вимушена посадка літака на випадкових аеродромах... Усе це ляже на братів Плюєвих та їхню команду.
— Але ти в них — начальник виборчого штабу, Вітольде? — нагадала Роксана.
— Я сказав про це Президенту.
— А він що?
— А він мені доводив, що мене не було навіть у списку членів штабу і немає. «Ти — в глибокій тіні, як і мій бізнес. Ідея з порядку денного не знімається». — Ось його відповідь.
— Що ж тепер?
— Тепер нова проблема, — Миронович взяв пляшку мінеральної і просто з горла надпив. Роксані це ніколи не подобалося. У неї так і свербів язичок нагадати про склянку, що стояла поруч пляшки, або хоча б натякнути йому про це поглядом. Вона не вчинила ні того, ні іншого. Вона вдала, що нічого не помітила.
— Я запросив до себе одного розумного генерала з еСБеУ, — він поставив пляшку на місце. — Ми з ним довго вели мову про «нашого», у лапках, кандидата і — взагалі. Генерал висловив слушну думку — народ любить великомучеників... Якщо ми спотворимо обличчя кандидата, він набере ще більше очок. Ті, які ще вагалися, за кого голосувати, після отруєння кандидата, якщо воно буде не смертельним, певне голосуватимуть за страждальця. Ось у чому проблема.