Він не наполягав. Скинув з її ніг черевички і відніс дружину до спальні. Роксана спала тієї ночі мов приспана пігулками для сну. Миронович крутився, виходив на кухню, несподівано закурив, чого з ним не траплялося раніше. У душі вирували цунамі, як він сам визначив свій стан. Заснув аж під ранок, саме тоді, коли прокинулася Роксана — бадьора і енергійна. Вона торкнулася його плеча. Це його роздратувало.
— Скільки можна спати, сплюшко?
— Я щойно заснув, — крізь дрімоту промовив він. — Не чіпай мене, будь ласка.
— Я вагітна, Тольде, — раптом сказала вона. — Вагітна тобою, коханий.
— Ти жартуєш?! — він протер очі.
— Це так само серйозно, як те, що я тебе безмежно кохаю.
— Ми ж, здається, береглись?
— Що сталося, любий?
— Я цілу ніч не спав.
— Чому, коханий? Ми матимемо дитину. Ти маєш підстрибувати, — вона притягла його до себе і поклала його голову на свої оголені груди. — Коли Петро Перший — цар московський погано почувався чи на нього нападала меланхолія, його Катюша, здається, так звали цареву дружину, прикладала цього миршавого царика-реформатора до своїх великих грудей, і він згодом через те став імператором. І ти, любий, станеш. Станеш. Повір мені, станеш. Мені про це шепочуть не тільки мої груди, губи, а й — інтуїція. Це єдине, що мене ніколи не зраджує...
— І все-таки, дай мені зараз трохи поспати... Увечері про все поговоримо...
— І про «таємну вечерю»?
— І про «таємну вечерю», люба, — очі його злипалися і йому здавалося, що в склянці з водою було щось снодійне. Йому давно так не хотілося спати.
Прокинувся Миронович по полудню. Роксана виїхала зранку на студію. Принаймні, про це свідчила її записка з рожевою копією її губ і, як завжди, з численною абревіатурою — ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК. Вітольд пам’ятав, що у перші дні їхнього знайомства, коли вона підсовувала в його кишені серветки зі слідами губної помади з її губ і оцим загадковим ЦК, ЦК, ЦК, яке він не міг розшифрувати, але так легко розшифровувала Альбіна, ляскаючи після таких Роксани них записок його по писку.
— Цілую, Куріпко! — саме так розшифровувалися ці дві літери. Вони тепер у нього викликали не любов, а тільки неприязнь. Чому? Він цьому не міг дати пояснення. Може, тому, що він пам’ятав про домовленість між ним і Роксаною.
— Скільки разів написано «Цілую, Куріпко», стільки разів ти, Таліку, маєш поцілувати папірець, поки помада не зітреться, а в серветці не утвориться дірочка, — наказувала вона.
Повертаючись додому, вона вимагала звіту. Він мав показувати їй серветку, аби вона переконалася, що білосніжний папірець зі слідами рожевої помади зацілований до дірочок.
— Де твій звіт? — казала вона, повисаючи у нього на шиї і обціловуючи його.
Мироновичу сьогодні папірця цілувати не хотілося. Помада викликала нездорові асоціації з минулого, в душі відчувалися тривога і занепокоєння. Він сів в авто і поїхав до найближчого ресторану. їсти не хотілося, але знав, що це необхідно. У ресторані «Витребеньки» Миронович несподівано для себе зустрівся з генералом Пацюком.
— А ви що тут робите? — І, стишивши голос, додав: — Я збирався вам телефонувати. А ви тут пиячите? — Миронович підвищив голос: — І це в робочий час? Ай-яй-яй... — удавано соромив держсекретар генерала.
— Ділова зустріч, Вітольде Володимировичу.
— Імена називати не обов’язково.
— Буде зроблено.
— Післязавтра, опівночі. Ані на день не відкладати. Моя людина працює. Спробуйте і свого надійного підіслати. Солоденького і переконливого Цицерона. Він має переконати його, що це тільки захист, охорона в інтересах кандидата — завтрашнього президента. Гадаю, це справді так. Усе йде до цього. Ми маємо прокладати, а не спалювати мости.
— Цілком згоден, — відрубав генерал.
— Дійте. З цієї ж хвилини.
— Може, присядете до нашого столика? — підійшов до Мироновича інший генерал. І, ніби виправдовуючись, додав: — Після майора Мельниченка доводиться наради проводити і в таких умовах, — кивнув він на добряче сервірований стіл.
— Непогані умови, — посміхнувся Миронович, киваючи на кілька пузатих пляшок «Немирів».
— Конспірація. Самі розумієте, — генерал почервонів.
«Такі нам не підходять, — подумав про нього Миронович. — Червоніє. Ще совість є». «Не те, що в тебе, — втрутився в його внутрішній діалог інший голос. — А ти, Мироновичу, вже все втратив: і честь, і совість, і стид...» — «Я скорпіон, — відповів своєму ж голосу Вітольд. — І цим усе сказано!» — виправдав він себе.