Грядка №7.
Єрусалимська шавлія.
Червона шашіія.
Повзучий чебрець.
Привернуло увагу Степаняка й сучкувате дерево між грядкою й муром. Він навіть помацав його руками. В дуплі збоку стіни нічого не було. Чорт забирай!
Чекати треба було ще майже три чверті години. Вибравши довшу дорогу, він пішов повз палац-музей Кенвуд, подолав горбастий Іст-Гіт і дістався ставків. Коли вийшов на криту гравієм стежку між ставком, у якому ловили рибу, і Гайгейтським ставком для купання, до третьої ще лишалося десять хвилин. Дійшовши до кінця стежки, Степаняк піднявся трав’янистим схилом і сів на лаву перед ставком для купання. Запалив манільську сигару й, уже стривожений, дивився на п’ятьох завзятих рибалок; ці хлопці не звертали уваги ні на холод, ні на ревіння човна з дизельним двигуном, якому не могли дати ладу двоє з Гемпстеда, молодик та його батько.
– Бажаєте приєднатися? – вусатий чоловік, з коротко підстриженим чубом, одягнений у таку, як і в нього, чорну шкіряну куртку й вузькі чорні шкіряні штани, тримав у руках згорнутий рушник.
– Я не мазохіст, – глянувши на холодну, сіру воду ставка під трампліном для стрибків, усміхнувся Степаняк.
– А мене влаштовує, – сказав Чорна Шкіра.
«Ідіот», – подумав Степаняк і, помітивши огрядного чоловіка, що наближався до них стежкою між ставками, сказав:
– Ось і мій друг.
Чорна Шкіра глянув на чоловіка з глибоко схованими під брови очима, вислими щоками й потрійним підборіддям.
– Мені здалось, ви сказали, ніби ви не мазохіст.
Степаняк підвівся з лави й пішов назустріч чоловікові, котрого знав як Павлова, а у виняткових випадках – як «дядька Павла».
– Якраз учасно, – сказав він. – Ви врятували мене від долі, гіршої за смерть. Чого в біса вас не було біля Вестмінстерського мосту?
– За мною слідкували.
Степаняк згадав літню жінку в темних окулярах.
– Ви божевільний. Де гроші?
Павлов роззирнувся довкола.
– Давайте підемо. Якщо все буде чисто, гроші я віднесу до Єрусалимської шавлії. Ви зможете забрати їх там о пів на четверту.
– Вони з вами? Дайте їх мені зараз.
– Московські правила, – різко відказав Павлов.
– Ісусе Христе! Московські правила в ці дні ні до чого. Чому ви дзвонили на роботу?
Павлов зупинився перепочити вгорі стежки, що вела до білого георгіанського фасаду та оранжереї Кенвуд-Гоуза.
– Минулого вечора я намагався додзвонитися до вас додому, але марно.
Степаняк подумав про дружину Павлова, похмуру кряжисту жінку, лише на одне покоління віддалену від тих бабусь у хустинах, які мітлами підмітали вулиці Москви.
– Я викачував джерело інформації, – хтиво усміхнувшись, пояснив він.
Павлов насупився, потім уїдливо сказав:
– Більше ви цього робити не будете. Вас відкликають.
– Хай йому чорт!
Він саме почав пожинати плоди одинадцятирічного життя нелегала в Лондоні: одинадцять років завойовування довіри параноїдних українських емігрантів, які вважають, кожний новоприбулий – агент КГБ, одинадцять років творення конспірацій, що підсилювали параною московського центру і виправдовували збільшені оперативні фонди, аби збити капіталець для себе. Молода пара, що, взявшись за руки, йшла трав’яною улоговиною, яка утворювала природний амфітеатр нижче від Кенвуд-Гоуза, зупинилася подивитись на павільйон з куполоподібним дахом по той бік озера, де щоліта відбувалися концерти просто неба. Степаняк подумав про всі англійські розваги, які він собі обіцяв: концерти й музеї, де можна завести знайомство з цікавими жінками, історичні місця, такі як курорти Брайтон та Бат, куди його могли запросити на вихідні, про красиве життя за межами емігрантського товариства, яке він ледве тільки вивчив. Перспектива повернення до зубожілої Москви, на капітанську платню в рублях, лякала його.
– Хто дав наказ? Волков?
– Підписано Сєдовим.
– Хто це такий?
Павлов стенув плечима.
– Яка причина?
– Я не знаю.
– Як офіцер розвідки, – сказав Степаняк, – дізнаюся про це останнім.
Ледве чи це було причиною: він досі не мав ніяких зауважень, а інформацію надсилав таку, яку Центр бажав мати. Останні два роки був дуже незначний зворотний зв’язок, а це, звичайно, означало, що його роботу Москва схвалює. А коли глянути з кращого боку? Можливо, вони хочуть, щоб я знайшов того зниклого безвісти генерала?