Потім Кристіна запанікувала. Кинулася до дверей і замкнула їх. Серце шалено билося. Вона сіла до столу й сказала собі, що мусить бути обережною й усе передбачити. Не повинна зі страху відмовлятись од публікації матеріалу, що допоможе їй обійняти штатну посаду в «Кореспонденті». Помітивши на столі конверт, вона знову наділа рукавичку й відкрила його. На єдиному аркуші було надруковано:
«Іноземні солдати, геть з України й Ірландії!
Смерть представникам імперських сил!
Українська Повстанська Армія».
Кристіна переписала зміст записки до свого блокноту, все детально зафіксувала, зробила кілька знімків, вимкнула світло і замкнула обоє дверей. Стоячи на замерзлому снігу, вона затремтіла від холоду й хвилювання.
Безглуздя, із звичайного телефону громадського користування ні з яким номером за межами Києва з’єднатися не можна. Найближче поштове відділення було зачинене. Вона повернулася до будинку, зайшла до під’їзду й натиснула кнопку дзвінка першої-ліпшої квартири.
– Пробачте, трапився нещасливий випадок. У вас є телефон?
Літня жінка заперечливо похитала головою і хотіла зачинити двері, але Кристіна підставила ногу.
– А в кого є телефон?
– У Карпенків, квартира 32, – сказала жінка.
Кристіна вичовганими бетонними східцями збігла нагору й постукала в двері квартири 32. Двері прочинилися на кілька сантиметрів.
– Хто там? – підозріло запитав чоловічий голос.
Кристіна зобразила збентежену усмішку.
– Я так вибачаюся, що турбую вас. Трапився нещасний випадок. Мені треба подзвонити до Москви братовому начальнику.
Ніякої відповіді.
– Я заплачу за дзвінок, – сказала Кристіна, показуючи доларову банкноту.
Двері відчинились і, впустивши її, швидко зачинилися. Неголений чоловік у спортивному костюмі взяв банкноту.
– Телефон ось там, – сказав він, коли підійшла його дружина.
Обоє не спускали з гості очей.
Кристіна подарувала їм чарівну усмішку й поклала свою сумочку на диван, що був розкладений як ліжко.
– Це дуже особистий дзвінок.
Чоловік і жінка перезирнулися й неохоче пішли в сусідню кімнату, але двері лишили відчиненими. Кристіна зачинила двері й зняла трубку. Почувши сигнал «зайнято», подумки вилаялася. За десять хвилин їй, доведеній до нестями, пощастило зв’язатися з керівником бюро газети «Кореспондент» у Москві.
– Ти певна, що про це більше ніхто не знає? – голос Джонатана Сміта втратив колишню манірність. – Гаразд, повтори все спочатку.
Коли Кристіна Лесин скінчила, він запитав:
– Йому стріляли в колінну чашечку?
– Що ви маєте на увазі?
– Де саме в нього рани на ногах?
– Я не можу сказати напевно.
– Послухай, ось що ти зробиш. Ти знову підеш туди й опишеш кожну окрему дрібничку: скільки точно в нього кульових ран і де вони, яка з них була смертельною, який вираз має його обличчя, усі можливі подробиці, добре? І нам потрібні фотознімки.
– Я ж вам сказала, що зробила шість знімків, – обурилася Кристіна.
– Я маю на увазі професійні знімки, які будуть передані у Лондон до півночі за московським часом, до одинадцятої за вашим, добре? Ти знаєш когось, хто може це зробити?
– Чи потрапить цей матеріал на першу полосу?
– Було б дивно, якби він не став сенсацією. Але мені потрібні всі подробиці, а гарні знімки теж допоможуть.
– Ви скажете Мартіну Гарві, що це мій матеріал? Але матеріал буде підписаний тільки моїм прізвищем, обіцяєте?
– Обіцяю. А ти зможеш передати знімки до Лондона?
– Я знаю англійського хлопця, працює без контракту для агентства «Рейтер». Передає свої знімки фототелеграфом.
– Чудово. Подзвони йому. Пообіцяй триста доларів за гарні світлини, передані до одинадцятої за вашим часом.
– Триста доларів?
– Доведи до чотирьохсот, якщо потрібно. Я компенсую.
– Як бути з міліцією?
– Спочатку всі подробиці та фото, а потім повідомиш міліцію. Поговори з ними. Запиши все, що вони скажуть, а тоді телефонуй мені.
– Це буде дуже важко. Зараз я дзвоню з квартири незнайомих мешканців цього району.