– Здалеку? – простягаючи пачку «Мальборо», – запитав водій, коли виїхали з аеропорту.
Відмовившись від сигарети, Степаняк пригостив його манільською сигарою, запалив і сам.
– З Європи.
– Довго катались?
– Одинадцять років.
– Було б залишитися. Навіть у Польщі зараз краще жити. Що ви там робили?
– Надавав технічну допомогу нашим соціалістичним друзям.
– А тепер вони вас викинули? Господи! Коли ми були при силі, вони канючили допомоги. Ми їм допомагали. За-так. Ми підняли їх на ноги після війни. Давали їм за безцінок нафту. Зараз ми самі в скрутному становищі, а що вони роблять? Чхають на нас. Я знаю, що б я зробив з невдячними шельмами. Б’юся об заклад, що, кидаючи їх, ви відчули, ніби плюєте їм у пику. Маєте роботу дома?
– Атож, – відповів Степаняк, – за моїм фахом робота завжди буде.
– Ну, вважайте себе щасливим. Одинадцять років, кажете? Ви нічого дома не впізнаєте. Немає роботи, нема їжі, немає шани, немає закону, немає порядку, немає нічого, тоді як ці так звані демократи цілими днями одно гризуться. Насправді вони ніколи нічого не роблять. Гляньте туди, – ткнув сигарою водій праворуч на два масивних постаменти із сірого граніту. На одному – два героїчні солдати, на другому – вдячний селянин і вдячний робітник підтримували вражаючі, чорні з позолотою, залізні ворота до колишнього штабу колишнього Варшавського Договору. – Здається, лише вчора нас боялося півсвіту. А зараз навіть українці забирають половину нашої армії й починають стріляти наших генералів. А що роблять наші так звані лідери? Повзають на колінах перед Заходом, випрошуючи об’їдки. Це до біса образливо. Хіба ми для цього виграли війну?
Машина зупинилася, як Степаняк і просив, поруч з універмагом «Дитячий світ» на Луб’янці. Кивнувши через своє ліве плече, водій запитав:
– Ви точно не бажаєте, щоб я перевіз вас на той бік площі?
Степаняк глянув повз водія. За циліндричним п’єдесталом, на якому бляклий біло-синьо-червоний триколір замінив статую Залізного Фелікса, був брунатно-жовтий, побудований в італійському стилі палац, відомий як КГБ.
– Звичайно, ні. За кого ви мене вважаєте?
– Тоді все гаразд, – сказав водій. – 3 вас двадцять доларів. З негідника я взяв би сорок.
Степаняк усміхнувся, переходячи вулицю, що йшла від Лубенської площі, відокремлюючи магазин «Дитячий світ» од сучасного восьмиповерхового, світлосірого гранітного будинку. Так багато для гласности: коли Степаняк від’їжджав із Москви з таємною місією, Чебриков переводив штаб КГБ з Луб’янки до нового будинку, підготовленого за Андропова. Степаняк увійшов до центрального входу сучасного будинку на вулиці Велика Луб’янка під №1, де зараз містився штаб Міністерства держбезпеки Росії.
Озброєний вартовий за важкими дерев’яними дверима зателефонував зі своєї кабіни й, поклавши трубку, сказав:
– Вам треба пройти до будинку номер дванадцять. Там на вас чекає підполковник Філатов.
Степаняк перейшов Велику Луб’янку біля будинку номер один. На протилежному боці вулиці, перед Фуркасовським провулком, був знак «В’їзд заборонено». Чорні «волги» КГБ в провулку охоронялися міліцією та офіцерами в цивільному. Далі був старий будинок з подвійними колонами, розділеними шістьма фартухами вікон, що підтримували солідний верхній поверх. За Дзержинського, до реквізиції Луб’янки, тут містився Перший московський штаб Чека. Коли напередодні свого від’їзду Степаняк відвідав будинок номер дванадцять, будівельники саме почали перетворювати його на новий громадський клуб КГБ. Вартовий зателефонував і, повернувшись до Степаняка, сказав:
– Підполковник Філатов чекає на вас у кімнаті 231. Угору східцями, через «Кімнату пам’яті», потім праворуч.
Степаняк залишив свою валізу й верхній одяг у гардеробі фойє, схожому на кафедральний собор з чорними, в білу цятку мармуровими колонами, що підніматися з білої мармурової підлоги. Він піднімався мармуровими сходами, сподіваючись побачити, що залишилося від грандіозних планів Чебрикова, втілених у «Кімнаті пам’яті» КГБ.
Поштовхом відчинивши двері, він увійшов до святині. З дальнього кінця кімнати, з постаменту, освітленого вітражними шибками, на нього дивилася збільшена вдвічі голова Леніна. Натовп міг скинути статую Фелікса Дзержинського на Луб’янці, але тут пам’ять «рівноапостольного» Фелікса все ще вшанована посмертно бронзовою маскою, його столом та іншими «святими» реліквіями. Степаняк навмання блукав по кімнаті з дерев’яними панелями й розглядав інші пам’ятки. На столі лежав прапор Сполученого Королівства, знайдений у кишені Сіднея Рейлі, коли він був заарештований під час однієї з його самостійних вилазок з метою повалення більшовицького уряду. В сусідній кімнаті були старі кулемети й рушниці, що свідчили про перемогу НКВД над фашистськими бандами УПА в Україні під час і після Великої Вітчизняної війни. Ручки, що стріляли кулями, окуляри з отрутою в дужках та передавачі, що можуть стиснути послання й надіслати його до супутника, були виставлені як зброя «холодної війни». Бічні вівтарі вшановували Філбі, Берджесса, Макліна, Бланта та інших таємних агентів. Валіза з фальшивим дном та обладнання для виготовлення бомб вказували на необхідність для служби безпеки боротися з контрабандою наркотиків та організованою злочинністю. Ідея зрозуміла: шпигуни завжди були, є й завжди будуть, змінюється лише ворог.