Выбрать главу

– На вулицю Олеко Дундича, будь ласка, біля метро «Філевський парк».

– Будь ласка.

– Карбованці? – запитав Степаняк.

– Гаразд.

Степаняк поклав валізу до багажника і сів з водієм. Лише тоді усвідомив, що на задньому сидінні теж хтось сидить.

– Дорогу ви знаєте? – запитав він водія.

– Звичайно, – відповів водій з шиєю і плечима американського футболіста. Вони поїхали широким, забитим машинами проспектом Маркса, а після світлофору повернули праворуч до будинку з колонами, колишньої Бібліотеки імені Леніна, й виїхали на Калінінський проспект. Степаняк помітив табличку з написом «Новий Арбат». Але, замість того щоб і далі їхати цим каньйоном між кварталами сучасних службових будинків з магазинами на перших поверхах і далі через річку, водій повернув на вулицю у бік Садового Кільця.

– Ви певні, що знаєте, куди їдемо? – запитав Степаняк.

– Ми веземо вас додому, – відповів голос із заднього сидіння.

Степаняк відкинувся назад і безпорадно спостерігав, як машина, залишивши восьмирядне Садове Кільце після площі з величезним, із шпилем, житловим будинком, їхала невідомо куди. Зліва лишилося Ваганьковське кладовище й десяток залізничних колій, забитих нерухомими вагонами. Вони їхали не до «Лісу».

Степаняк намагався заспокоїтись. Будь-що буде краще, ніж жити на пенсію в Москві. Нараз він подумав, що мати кімнату в комуналці на вулиці Олеко Дундича – досить приваблива перспектива.

Коли водій звернув з вулиці Бігової на з’їзд і зробив коло під Біговою, щоб далі їхати Хорошевським шосе між біло-голубими високими будинками праворуч та їхніми жовто-білими двійниками ліворуч, Степаняк випростався на сидінні. Машина зупинилася перед червоним світлофором. Степаняк напружився. Коли блимнуло зелене, водій звернув праворуч на вузеньку дорогу, обмежену з правого боку сучасними, піщаного кольору, двоповерховими будинками. Перед сталевими воротами, досить широкими, щоб пройшов танк, машина зупинилася. Степаняк знову полегшено відкинувсь назад.

З будки біля воріт, що були відзначені лише номером 78, вийшов молодий військовий з кобурою поверх шинелі. Уважно перевіривши перепустку водія і глянувши крізь вікно, він дав сигнал і секція воріт відчинилась. Тільки-но машина зупинилася, Степаняк вийшов і глянув на дев’ятиповерховий скляний будинок.

– Я ж казав, що веземо вас додому, – озвався супутник, кремезний чолов’яга з коротко підстриженим волоссям, який зараз стояв поруч.

Пройшовши ще дві перевірки, вони піднялися до восьмого поверху. Пішли вздовж червоної килимової доріжки. В дальньому кінці коридору, біля оббитих жовтою шкірою дверей, стояв іще один чоловік. На його стук голос за дверима сказав:

– Увійдіть.

– Полковнику Лєсков, прийшов капітан Степаняк, – прочинивши двері, доповів супроводжуючий.

Із-за столу підвівся чоловік з лисою на маківці куполоподібною головою, римським носом і випнутим роздвоєним підборіддям на кістлявім обличчі.

– Ласкаво просимо назад до Акваріуму, капітане Степаняк, – сказав полковник Красін.

8

Проникливі сірі очі Красіна, здавалося, бачили Степаняка наскрізь і читали його потаємні думки. Степаняк відвів погляд і розглядав червону в смужку краватку, світло-голубу сорочку та елегантний сірий костюм Красіна. Тонкі губи Красіна розтягайся в усмішку, що підкреслювала худорлявість його щік. Він обійняв за плечі Степаняка, й той відчув силу його руки.

– Приємно повернутися, – сказав Степаняк, марно намагаючись пригадати обличчя й прізвище офіцера, здається, майора, коли сюди було призначено його, Степаняка.

– Сідайте, будь ласка, – привітно сказав Красін. Він кивнув до порога, й черговий, тихо причинивши за собою оббиті двері, вийшов.