– Не так багато, як Фелікс Дзержинський, – сівши на попереднє місце, відповів Степаняк.
Усмішка зникла з обличчя Красіна: жартувати тут дозволялося лише йому.
– Ви гарно провели в Англії одинадцять років?
Полковник пильно слідкував за реакцією Степаняка; він міг відчути брехню на відстані п’ятдесяти метрів.
– Так, – чесно відповів Степаняк.
Красін кивнув.
– Ваш батько був українець?
– Східний українець, – швидко сказав Степаняк, – а мати – росіянка.
– Мене цікавить, наскільки глибока ваша лояльність, капітане Степаняк, – пильно глянув йому в очі Красін і запитав: – Скажіть, у що ви вірите?
Степаняк не замислювався над цим уже багато років. Колись, можливо, вірив у комунізм. Можливо, ще в дитячому садку в Харкові, коли перша пісня, якої його навчили, славила Леніна: «Найкращий друг дітей». Це дядечко Ленін хотів, щоб він щодня чистив зуби. Це дядечко Ленін щасливо всміхався, коли він робив те, що від нього вимагала вихователька.
Можливо, він усе ще вірив, коли, у семирічному віці, пішов до школи і його читанка починалася з невмирущих слів: «Перша соціалістична країна світу стала першою у світі країною щасливого дитинства». Жовтеням він з благоговінням слухав правдиву історію чотирнадцятирічного Павлика Морозова, замордованого куркулями за те, що видав батька, який ховав хліб од держави під час колективізації 1932 року. Юний Степаняк добровільно погодився бути ланковим і доповідати вчителеві, як поводять себе діти в його ланці. Але обіцяне щастя так і не матеріалізувалося. Після уроків хлопці били його, якщо він доповідав учителю, що вони не виконали домашнього завдання чи збиткували з Леніна. Він навчивсь отримувати реванш, повідомляючи про них учителю особисто. В той же час, коли вчитель посилався на його батька як на зразок радянського громадянина, захисника держави й партії, Степаняк бачив інше: грубіяна, який користувався своїм становищем майора КГБ, щоб нажитися, вдома часто напивавсь до нестями, бив матір. Степаняк став піонером і, вдягнутий у голубі штани та білу сорочку, з червоною краваткою на шиї, марширував або стояв на варті біля військового меморіалу в Парку Перемоги в Харкові, як стояли вартові КГБ біля мавзолею Леніна. Й не тому, що ще вірив, а тому, що запам’ятав слова вчителя, якого поважав. Леонід Козловський викладав історію, був єврей і розпусник. «Тарасе, – сказав він, залишивши Степаняка після уроків, коли той написав політично хибну контрольну. – Ти досить кмітливий, аби зрозуміти, що все це – багно, та пам’ятай: думати можна, що завгодно, але що завгодно говорити, коли хочеш чогось досягти в житті, не можна». Відтоді це стало філософією Степаняка. Вирішальним питанням зараз було: яка відповідь буде правильною? Минулого місяця вона була б – ортодоксальний комунізм, останнього тижня – реформізм, учора – радикальна демократія, сьогодні кращою за інші, здається, є ставка на патріотизм.
– Віру я залишаю інтелігенції. Я просто хочу виконувати свій патріотичний обов’язок.
Красін ствердно всміхнувся і, повернувши стілець так, щоб бачити Ходинське поле, сказав:
– Я, можливо, зможу допомогти вам реалізувати вашу мрію, капітане.
Іспит Степаняк витримав, лишилося тільки одне запитання.
– Це вимагатиме мокрих справ? Я, бачте, цього не навчений.
– Мені відомі ваші особисті здібності, – обернувся до нього Красін. – Ваша місія буде подібна тій, яку ви виконували в Англії, крім того, що, по-перше: рівень її виконання вами буде вищий і, по-друге, ви проникнете в українські організації у Києві, а не в Лондоні. Передбачаєте якісь проблеми?
– Ні. Скажіть лише, що вам потрібно.
Красін заклав руки за голову й відкинувся на стільці.
– Треба дати вам робоче ім’я. Давайте подумаємо. Степаняк Тарас Сергійович. Степаняк Т.С., із Англії. Ваше ім’я буде Еліот. – Він засміявся.
Степаняк теж засміявся, хоча жарту й не зрозумів.
– Ваш місцевий контролер буде користуватися кличкою Ломоносов.
– Які способи зв’язку?
– Він з’явиться, тільки-но ви влаштуєтесь, і повідомить вам про спосіб зв’язку на майбутнє. Перед вами два головних завдання. Перше – УНА. Мені бажано, щоб ви знали про цю українську терористичну організацію якомога більше. Пропоную використати вашу здібність у підході до Кристіни Лесин.
– Лондонської журналістки «Кореспондента», яка знайшла тіло генерала Марченкова?
– Так, так. Лесин, виявляється, має зв’язки з УПА. Ваше друге завдання – Роман Бондар.
Степаняк усміхнувся. Працюючи в українському прес-бюро в Лондоні, він, поряд з виконанням своїх службових обов’язків, написав короткий біографічний нарис про Романа Бондаря, колишнього політв’язня, який став політиком і був одним з лідерів Руху. Джерелом інформації для написання нарису були його часті докладні розмови з Марією.