У центрі роману – харків’янин Тарас Степаняк, аґент КГБ, що за завданням свого відомства «утікає» на Захід, де засновує в Лондоні Українське пресове бюро, головна мета якого – поширення дезінформації про український національно-визвольний рух. Роман розповідає про повернення Степаняка до Києва, вростання у середовище рухівців, підривну роботу під керівництвом полковника російської розвідки Красіна, який мріє про воєнне вторгнення Москви в Україну і організовує з цією метою, начебто від імені «українських націоналістів», низку терористичних актів на території України і виношує божевільний план ядерної провокації з використанням базових в Україні ракетних установок. Лише пізнє прозріння Степаняка перед самою загибеллю дозволяє йому зірвати цю страхітливу операцію. Віддаючи належне авторові як творцеві складних пригодницьких колізій, ми повинні, на жаль, зауважити, що чимала доза неприхованої публіцистичності дещо знижує мистецький рівень твору.
При всій вірогідності змальованих у романі деталей і «вгадуваності» деяких дійових осіб роман-трилер «Темрява на світанку» залишається, звичайно, вигадкою, і основна його фабула породжена авторською фантазією. Однак реальні події кінця століття, жорстока війна, що ведеться на Кавказі, в безпосередній близькості до України, змушують ставитися до змальованих у творі Дж.Гендса подій з повною серйозністю і сприймати цей пригодницький роман як роман-попередження.
Докладніше про цей твір див. рецензію Тараса Кузьо у №5-6 за 1995 р.
Ред.
Холодні хмари висіли над укритою снігом рівниною, й було майже темно. Ранковий туман ледь протинали фари маленької червоної машини, що обережно просувалася ненадійною дорогою.
Генерал Марченков перемінив позу. Цивільний одяг незграбно сидів на його великій фігурі. Водій Болдін теж був у куртці з капюшоном та цивільних штанях і, замість генеральської «волги», сидів за кермом свого власного «запорожця». Це маскування й таємна зустріч, що мала відбутися на дачі за сорок кілометрів од столиці України, викликали в Марченкова дедалі більший неспокій.
Свою хоробрість він довів в Афганістані. За це був нагороджений орденом Леніна. Батько пишався ним і говорив, що подібне відчував, коли такий же орден Сталін приколов йому самому до гімнастерки за участь у звільненні Києва від фашистів 1943 року. Марченков знав, що подумав би про нього батько зараз. Перебудову старий вважав дурницею. Після розпаду Радянського Союзу, чиї соціалістичні цінності він захищав усе своє життя, його збентеження перетворилося на гнів, а те, що син збирався зробити сьогодні, він вважав би за чорну зраду.
Машина зупинилася на роздоріжжі. Крізь імлу видніли земляні вали укріплення XI століття Білгорода, форпосту оборони древнього Києва.
– Дорога до села Луки, – сказав Болдін.
Марченков кивнув. Переїхали міст. Унизу нишкла під кригою річка Ірпінь. З’явилися й зникли вкриті рифленим шифером дахи села. Болдін повернувся ліворуч. Захисна лісосмуга, що супроводжувала їх від історичного Білгорода, закінчилась, лише поодинокі тополі іноді раптом невиразно вимальовувалися на узбіччі пустельної дороги.
Колись давно, ще 1991 року, Марченков не виконав був наказу послати свої війська підтримати спробу державного перевороту. Він, як і інші, просто не зробив нічого. Тоді була багато краща можливість захопити ініціативу. Тепер, щоб його моральна хоробрість відповідала фізичній, йому треба подолати внутрішню непевність і майже тридцять років дисципліни в лавах Радянської Армії.
– А що робити мені? – спитав Болдін, зупинивши машину.
До них наближався чоловік. За ним, у сніговій круговерті, стояв білий «москвич» з відкритим багажником. Марченков запізнювався і не бажав бути впізнаним, але не хотілося й лишити того бідолаху в скрутному становищі.
– Запропонуй підвезти його до найближчого села, але більше не говори нічого.
Болдін опустив своє скло. Чоловік у чорній вовняній шапочці нахилився і заговорив крізь шарф, що закривав нижню частину обличчя:
– Сів акумулятор. У вас не знайдеться проводу, щоб завести від вашого?
Болдін глянув на Марченкова. Генерал кивнув. Болдін вийшов, і чоловік пішов за ним.
Обоє задніх дверцят «москвича» відчинилися. З машини вийшли двоє у військовому робочому одязі й чорних плетених шоломах, що не затуляли лише очей і рота. Один з них дістав з одчиненого багажника рушницю.