Лєсков справляв враження грізної особи, але Степаняк був певен, що добре його розуміє. Можливо, Лєскова вважали патріотом-фанатиком, але він був також кар’єристом, нічим не відрізняючись у цьому відношенні від інших офіцерів. Усе, що Степаняк мав робити, це говорити йому те, що той бажає чути. Вимальовувалася приємна перспектива. Першими на меті були дві жінки. Чого іншого він міг бажати? Степаняк заспокоївся і, незважаючи на хропіння з полиці навпроти, заснув солодким сном з думкою про приємне майбутнє.
Коли Марія Бондар вискочила з-за маленького столу, виявилося, що маківкою голови вона ледве сягає його підборіддя. Світле, зібране назад у «кінський хвіст» Маріїне волосся було перев’язане стрічкою двох кольорів – голубого та жовтого. Коли б усі елементи її обличчя були пропорційні, вони була б красивою, але на витонченому, з високими вилицями, обличчі домінували великі круглі карі очі, ніс із горбиком і рот, що інстинктивно відкривався в широку усмішку. Високим, мов у розвиненої школярки, яка переросла шкільну форму, грудям було тісно в багато разів праній, блакитній бавовняній блузці, замалій навіть для її невеликої, стрункої фігури. Блузка була заправлена в безформні джинсові штани польського виробництва. Степаняк знав, що жінка з цим підлітковим тілом наближається до свого тридцятиліття.
– Тарасе, ласкаво просимо до Києва! Це чудово – зустріти людину, а не лише чути її голос.
Потиск її маленької руки був на диво міцним. Тримаючи Маріїну руку й дивлячись їй у вічі, він сказав:
– Я намагався уявити, яка врода лежить за твоїм голосом, але моя фантазія блідне перед дійсністю, – він торкнувся її руки губами.
Марія зашарілась.
– Де ти зупинився? Як Лондон? Там іде сніг? Я маю до тебе мільйон і одне запитання, але спочатку хочу познайомити тебе з Лесем Ковалем, керівником секретаріату. Ти говорив, що бажаєш допомогти. Гадаю, є робота саме для тебе.
Марія повела його вкритими протертим лінолеумом коридорами й далі дерев’яними східцями нагору. Там вона без стуку відчинила двері до кімнати, де три групи молодих, просто вдягнених людей про щось гаряче дискутували. По радіо передавали дебати в Парламенті. Крізь блакитно-сивий серпанок тютюнового диму Марія підвела Степаняка до столу перед побляклим передвиборчим плакатом на зеленій стіні. За простим столом, на якому стояли комп’ютер «макінтош-классік» та транзисторний радіоприймач, чоловік з рідіючим сивим волоссям та великими звислими вусами намагався вести телефонну розмову.
Коли Марія відрекомендувала Степаняка, Коваль, не припиняючи говорити в затиснуту між плечем та вухом трубку, потис йому руку, а скінчивши нарешті розмову, осягнув поглядом фігуру Степаняка.
– Як довго ви працювали в українському прес-бюро в Лондоні?
– Постійно – сім років, а перед цим працював там неповний робочий день.
– Марія вважає, що нам потрібен працівник, який володіє англійською. Платити багато ми не маємо змоги.
– Якби мене цікавили гроші, – якомога щиріше сказав Степаняк, я б залишився працювати в Лондоні.
– Як довго ви плануєте бути у Києві?
– Скільки буду вам потрібен.
Коваль обернувся до Марії:
– Скажи Оксані, хай оформить візу на шість місяців. Якщо він залишиться надовше, оформимо постійну.
Схилившись до телефону, він почав набирати черговий номер.
– Все ясно, – сказав Степаняк, виходячи за Марією.
– О, не ображайся на Леся. Він так ставиться до кожного, а не лише до людей з діаспори.
– У вас були з ними проблеми?
– Я б не сказала, що проблеми. Багато приїхало, особливо з Канади, палко бажаючи будувати державу. Дехто з працівників Руху, хто боровся за національну справу ще в часи Щербицького, назвали їхню енергію... – Марія зморщила носа: – Ти, гадаю, назвав би її млявою. А дехто з цієї діаспори оцінив наші способи... Ну, зрештою, багато хто втратив ілюзії й поїхав з України. Але, – сміючись, додала Марія, – я певна, що ти не такий.