– Наша Кристіна має далеко важливіші справи, ніж відвідувати нашу скромну установу, особливо зараз, коли стала відомим репортером, який знаходить зниклих російських генералів. Якщо ти бажаєш зустріти її, я б порадив спробувати в Парламенті. Там вона проводить більшість свого часу. Маєш перепустку до Парламенту?
– Ні. Дівчата нічого про це не згадували.
Коваль посмакував манільську сигару.
– Сьогодні після обіду дебати про оборону. Ярослав Мельник, голова нашого комітету оборони, йде туди. Депутати-націоналісти планують провести під час дебатів неофіційну прес-конференцію. Лесина, напевне, буде там. Я попрошу Ярослава взяти тебе і зателефоную до прес-центру на Садовій про перепустку для тебе.
– Отже, ви наш новий прес-працівник, той, що приїхав з Англії й водив Марію до дорогого ресторану?
Степаняк не був підготовлений ні до ворожого ставлення, ні до зовнішнього вигляду Ярослава Мельника, який, подейкували, перш ніж стати членом проводу Руху, був майором Радянської Армії. На його блідому обличчі горіли карі очі, чуб був чорний, прямий; густі, козацькі вуса закривали верхню губу. Поверх теніски надів явно не військовий вовняний джемпер.
Степанякові хотілося запитати, чи козацькі вуса обов’язкові для чоловічого персоналу Руху. Замість того, всміхнувся й сказав:
– Радий з тобою познайомитися, Ярославе.
Мельник зігнорував простягнуту руку Степаняка.
– Лесь каже, що ти працював у Лондоні в українському прес-бюро. В Лондоні живе мій двоюрідний брат. Можливо, я йому зателефоную.
Степанякові було цікаво, хто кузен цього чоловіка. Був певен, що його прикриття надійне, але конкуруючі фракції серед емігрантів часто звинувачують одна одну в проникненні до них агентів КГБ. Без цих складностей він міг би обійтись.
– Гаразд, – сказав він. – А тим часом Лесь говорив, що ти посприяєш одержати перепустку й зорієнтуєш у Парламенті.
– Це не входить до моїх обов’язків, – сказав Мельник, – але вулиця Садова – через дорогу від будинку Парламенту. Якщо бажаєш піти зі мною, я саме йду туди.
– Як тобі зручніше, – згодився Степаняк.
Сніг ущух, укривши товстим шаром замерзлу грязюку на широкому тротуарі біля будинку Руху. Степаняк потер руки в рукавицях, гадаючи, яка з двох пошарпаних легкових машин і пікапа, що стояли біля тротуару, належить Мельникові.
– Сьогодні я залишив службову БМВ дома, – сказав Мельник, ніби читаючи його думки, й пішов повз машини до зупинки тролейбуса на бульварі Тараса Шевченка. За десять морозяних хвилин вони проштовхнулися до набитого тролейбуса №9. На обличчях пасажирів не було покірности, яку Степаняк бачив років дванадцять тому, – короткі, тихі перемови й погляди крадькома, щоб визначити, хто з попутників-пасажирів – інформатор. Зараз була нудьга, що часом змінювалася гучними скаргами на недостачу м’яса, риби та овочів. Один худий, зморшкуватий ветеран війни картав молодого чоловіка з блакитно-жовтим емалевим значком на вилозі, звинувачуючи незалежність у всіх хворобах країни.
– Старий дурень, їхав би й жив у Росії, – сказав Мельник Степанякові.
В кінці бульвару Тараса Шевченка тролейбус звернув на Хрещатик. Ця вулиця була гордістю Радянської України, Єлисейські Поля Сходу з шістьма лініями руху, каштани вздовж широких тротуарів, квартали восьмиповерхових, у стилі сталінського бароко, житлових будинків та установ, магазини на перших поверхах, наповнені всім найкращим, що виробляв Радянський Союз, велика площа Жовтневої Революції в центрі, широкі гранітні тераси, що піднімалися вгору до масивного, з червоного граніту, Леніна над чотирма бронзовими бійцями Революції і вище до готелю «Москва», що домінував на обрії.
Крізь велике вікно відділу Бессарабського ринку, де селяни продавали молоко й сир, Степаняк побачив лише декілька покупців. На протилежному кінці Хрещатика довга черга чекала біля державного молочного магазину з його доступними цінами й порожніми полицями. Тролейбус зупинився біля майдану Незалежності, колишньої площі Жовтневої Революції.
Зелений дерев’яний паркан, з наліпленими на нього оголошеннями й непристойними написами оточував місце, де колись стояв Ленін та його бійці.
Вийшли з тролейбуса в кінці Хрещатика, біля готелю «Дніпро» із скла й рудої плитки, на площі, яку Степаняк знав як площу Ленінського Комсомолу. По той бік височів засніжений Піонерський парк із великою аркою з нержавіючої сталі, що срібною дугою знаменувала возз’єднання у 1654 році України з Росією.