– Тут пересядемо на інший тролейбус, – сказав Мельник на зупинці, щоб далі їхати по вулиці Грушевського. Степаняку хотілося сказати цьому зарозумілому шельмі, що возз’єднання протривало значно довше, ніж президентство Михайла Грушевського.
Співробітники прес-відділу Парламенту виявили менше підозри до Степаняка, ніж Мельник. Степаняк ішов за нетерплячим рухівцем через вулицю Грушевського, де тимчасові огорожі не дозволяли перехожим підходити до будинку Парламенту. Мельник проштовхувався крізь натовп пікетників, які чекали на лютому холоді з плакатами, вимагаючи підвищення заробітної платні в зв’язку з підвищенням цін, замороження квартплати, видачі компенсацій жертвам Чорнобиля. Мельник і Степаняк показали перепустки, й міліціонер пропустив їх крізь щілину в бар’єрі.
Намагаючись не відстати від Мельника, Степаняк послизнувся на льодовій кірці, що вкривала порожню площу перед неокласичним, із шістьма колонами, портиком колишньої Верховної Ради УРСР. Мельник не зупинився. Степаняк наздогнав його в дверях праворуч від портика. Вони залишили верхній одяг у гардеробі й двома маршами вкритих червоним килимом мармурових сходів піднялися на балкон – у ложі для преси.
– Вони всі будуть тут, – сказав Мельник.
З ложі Степаняк дивився в восьмикутний зал, освітлений величезною люстрою під скляною банею, на електронне табло. Барельєф серпа й молота на яєчно-голубій стіні здавався більш довговічним, ніж блакитно-жовтий державний прапор, закріплений у білій ніші, де раніше була статуя Леніна. Під прапором, у президії, сидів голова, безуспішно намагаючись підтримувати порядок. Багато депутатів залишили свої місця у вигнутих, сфокусованих на голові Парламенту, рядах. На трибуні міністр оборони, коли його можна було чути за вигуками депутатів, запевняв етнічних російських солдатів, що їм нічого боятися в Україні, що Національна служба безпеки знайде й покарає вбивць генерала Марченкова. Якщо Парламент Грушевського теж був такий незграбний, як цей, подумав Степаняк, тоді не дивно, що він не протримався довго.
– Де Кристіна Лесин? – прошепотів Степаняк.
– Ота, із снопом бронзового волосся, – відповів Мельник.
Більшість репортерів були молоді, неформально вбрані в светри чи вовняні джемпери та джинси. На жінці, що мала старанно доглянуте, довге до плечей волосся, був сірий костюм. Степаняк обійшов її ззаду, щоб краще роздивитися. Ніс у неї був занадто довгий, але з ліжка він би її напевно не вигнав.
По закінченні промови міністра оборони голова намагався регулювати виступи групи шалених депутатів, які щось викрикували. Більшість репортерів пішли, і Степаняк подався за ними один марш східцями вниз до великого центрального вестибуля перед входом до зали засідань. Тут десяток депутатів по черзі звинувачували міністра оборони в запобіганні перед Росією. Кристіна Лесин, здавалося, нудьгувала.
Коли ця спонтанна прес-конференція скінчилася, Степаняк підійшов до Кристіни.
– Пробачте мені, – сказав він англійською мовою, – я не міг не звернути увагу на вашу невимушену українську мову.
– Але ж... – Кристіна зупинилася й усміхнулась. – Ви справді вважаєте?..
– Ви, мабуть, спеціальний кореспондент з Англії.
Вона нагородила його чарівною усмішкою.
– Чому ви так вирішили?
Він кивнув у бік групи молодих репортерів, які звіряли записи й переклади.
– Ці не належать до вашої ліги.
– Справді? З одного боку, ви маєте рацію. Я журналістка за фахом, тоді як більшість отих хлопців і дівчат – лише практиканти після університету. Але я українка. Кристіна Лесин.
– Та сама Кристіна Лесин?
– Ви чули про мене? – здивування було таким справжнім, як і колір її волосся.
– Я колись намагався відгадати, яка врода лежить за елегантністю ваших кореспонденцій, але моя уява блідне перед дійсністю.
Він узяв її простягнуту руку і торкнувся її губами.
– Дозвольте відрекомендуватися. Тарас Степаняк з Лондона. Щойно став службовцем преси Руху.
– Рада з вами познайомитися, Тарасе. Це цікаво, що ви взяли мене за англійку.
Кристіна була задоволена, що він і далі тримає її руку, а його очі, не соромлячись, блукають по її тілі.
– В Лондоні ви пройшли б непоміченою, за винятком, звичайно, вроди.
– Справді? – вона знову допитливо глянула на нього. – Мартін Гарві... Ви знаєте Мартіна Гарві? Він – заступник редактора іноземного відділу «Кореспондента». Так от, Мартін теж казав, що моя англійська досконала.
Степаняк знав Мартіна Гарві. Самолюбний маленький паскудник, відхиляв статті українського прес-бюро про Україну, мовляв, приймає матеріал лише від відомих профі.