– Я не бачу аж надто багато представників Заходу: он там, у сірому костюмі – посол Канади. Ну й, звичайно ж, ти знаєш Прем’єр-міністра: розмовляє з головою Служби національної безпеки.
Очі Степаняка були десь-інде. Марія Бондар, з палаючими щоками, сиділа за столом у кутку й пила апельсиновий сік, принесений їй Мельником.
– Пробач, – сказав до Кристіни Степаняк, – мені конче треба з деким поговорити.
– Ти приєднуєшся до нас, Тарасе? – радісно запитала Марія. Мельник дивився на нього мовчки.
– Мені хотілося б, а також я сподівався побачити твого батька, – мовив Степаняк.
– Татусь десь із британським і німецьким послами. Як завжди.
– Ми не знаходимо досить виправданим те, що делегація Європейської співдружносте відклала свій візит, бо британський міністр закордонних справ застудився, – сказав Мельник, ніби вважав Степаняка особисто в цьому винним.
– О Ярославе, – сказала Марія, поправляючи волосся, – не будь таким бундючним. Давай зробимо цей день найщасливішим у житті.
В її житті це був найщасливіший день з того часу, коли батька звільнено з концтабору. Той день запам’ятався їй навіть більше, ніж день референдуму наступного року, що невідворотно підтвердив незалежність України. Невідворотним був переддень сімдесят першої річниці Універсалу Центральної ради про незалежність Української Народної Республіки. Тоді Марія стояла поруч із батьком на тимчасовій трибуні під величним пам’ятником Іванові Франку, а в її серці була тривога. Перед ними маяли заборонені синьо-жовті національні прапори, які переважали кількістю парасольки над морем облич, що простиралось аж до парку. Львівські міліціонери, рядові й офіцери, з якими вона, Марія, могла ходити до школи, дивилися на трибуну, не бувши певні, в чому має полягати їхня лояльність. Позаду них, між доричними колонами портика, на другому поверсі університету, головорізи з КГБ перемовлялися по приймально-передавальних радіопристроях. За деревами гавкали собаки. Два десятки вантажних автомобілів вишикувалися в лінію перед готелем «Дніпро» на вулиці Матейка. Поруч з автомобілями стояли грізні омонівці, які замінили чорні берети й куртки кольору хакі на сталеві шоломи й куленепробивні жилети. В руках у них були довгі дерев’яні або тверді гумові кийки, пластикові щити чи інша грізна зброя. Марія стискала руку батька, а він басом почав співати: «Ще не вмерла України...» – перший рядок українського національного гімну.
Слова були підхоплені тими, хто стояв на трибуні, а потім, мов наростаюча хвиля, гімн рознісся по парку, до тих, хто, взявшись за руки, утворили живий ланцюг, що простягся вулицею аж до площі Перемоги, й до тих півмільйона, які стояли вподовж 500-кілометрового шосе через Тернопіль, Рівне та Житомир до Києва. В цю мить вона знала – рух до незалежносте зупинити неможливо.
– Як би я хотіла, щоб ти теж був тоді з нами, Тарасе, – сказала вона.
– Тоді мені повертатися було небезпечно, – відказав Степаняк.
– Всі ви так говорите, – сказав Мельник.
Марія, насупившись, глянула на нього.
– Я був на цьому кінці ланцюга, – вів далі Мельник, – на майдані Святої Софії. Там був і он той шельма. – Він кивнув у бік елегантно одягненого міністра з посрібленим сивиною волоссям, який жваво розмовляв з Лесем Ковалем. – Він наказав нам розійтись, а коли я запросив його приєднатися, став погрожувати, що всіх нас перестріляє. Зараз він знає слова гімну «Ще не вмерла України...» краще за мене.
– Ярославе! – запротестувала Марія. – Якщо ти маєш намір бути таким серйозним, я танцюватиму з Тарасом. – Вона підвелась: – Ходімо, Тарасе!
Степаняк був захоплений зненацька.
– Я? Я не вмію танцювати.
– Це легко. Я навчу тебе, – засміялася вона і взяла його за руку.
Протести не допомогли.
– Просто розслабся й будь самим собою, – сказала вона.
І раптом... Цього він бажав менше за все. Коли Марія вела його до місця для танців, оркестр із чотирьох інструментів заграв «гопак». Він просто бажав розділити її задоволення від танцю. Вона не сміялася з його незграбних спроб, а навпаки, заохочувала усмішкою, що освітлювала все її обличчя. Він старанно намагався робити так, щоб вона була задоволена, й за якийсь час Марія сказала:
– Чудово, Тарасе, я знала, що в тебе вийде.
– Я краще повернуся до Кристіни, – неохоче мовив Степаняк. Він не міг згадати, коли в останній раз відчував таку втіху.
– Я не знала, що танці – один з твоїх багатьох талантів, – надула губи Кристіна.
– Марія Бондар була дуже наполегливою, – сказав він, намагаючись стримати усмішку.