Марченков озирнувся на Болдіна, в якого був напівавтоматичний пістолет Макарова. Кремезний, дужий водій, його особистий охоронець, стояв з піднятими руками, Плетена Шапочка приставив до його спини пістолет. Один з чоловіків у робочому одязі встромив рушницю крізь вікно й наказав українською мовою:
– Виходь!
Генерал вийшов. Поки перший тримав його під прицілом, другий, у масці, повернув генерала обличчям до «запорожця», примусив покласти руки на верх машини, розставити ноги й обшукав його.
– Стій так! – наказав Плетена Шапочка, певно, старший серед трьох.
– Тепер ти! – наказав перший водієві Болдіну стати так само поруч з Марченковим і, забравши в нього «Макарова», встромив собі за пояс.
Із того, як ці люди тримали зброю, Марченков збагнув, що це професіонали. Він спробував діяти помірковано й українською мовою запитав:
– Що вам треба?
– Робіть, що вам наказано, генерале.
«Генерале!» Отже, вони його знають. Марченков глянув на Плетену Шапочку:
– Я вимагаю сказати, кого ви представляєте.
– Правда? – розсміявся Плетена Шапочка. – Ми давно перестали виконувати накази таких, як ви. Залазьте до багажника! – кивнув він рукою в бік «москвича».
– Якщо вам потрібні гроші...
Плетена Шапочка підійшов, розвернув Болдіна, приставив до його лоба пістолет і знову звелів Марченкову:
– Залазь до багажника або я пристрелю його!
Болдін від страху чи, може, несподіванки широко розплющив очі. Почав був щось говорити, але клацання зведеного курка примусило його замовкнути.
Поїздка Марченкова на призначену з Романом Бондарем зустріч виявилася фатальною.
– Тут якась помилка...
– Ніякої помилки.
«Українець», тримаючи пістолет біля лоба Болдіна, якраз над бровами, знову кивнув у бік «москвича».
Марченков не рухався.
Пролунав постріл. Голова Болдіна сіпнулася назад. З маленького отвору над здивованими очима струменем ударила кров. Верховода терористів рукавом витер кров, що потрапила йому на щоку.
Коліна Болдіна підігнулися. Він посунувсь униз по дверцятах «запорожця», ніби намагався вхопитись рукою за дзеркало. З лоба в нього ритмічно струмувала кров, малюючи на снігу нерівну, яскраво-червону лінію.
Спочатку Болдін сів спиною до машини, випроставши ноги. Останній млявий струмок крові ляпнув йому на груди, й тепер з отвору сочилася лише тоненька цівочка. Потім він упав. Кров на снігу під його обличчям стала темнішою.
– Тепер ти полізеш до багажника? – спитав заводій терористів.
– Я плюю на вас!
Чоловік з рушницею повільно підійшов до Марченкова, цілячись у груди. Дуло майже торкалося його тіла, коли стрілок добре відпрацьованим прийомом смикнув рушницю назад і, махнувши нею, щосили вдарив Марченкова прикладом у тім’я.
До пам’яті генерал прийшов у багажнику, зв’язаний і з кляпом у роті. Кришка була відкрита. Він побачив груди одного з терористів, почув сміх і голос:
– Я не хотів би бути на його місці за все золото Кремля.
Кришка хряпнула, й Марченкова огорнув морок.
У темряві пролунав різкий дзвінок. Тарас Степаняк невдоволено простогнав. Дзвінок замовк, і спалахнуло світло. Степаняк зручніше вмостився під пуховою ковдрою й відчув м’яке тепло жіночих стегон. Він притулився до них і, втягуючи носом запах парфумів, засопів, але жінка, взявши за чуба, відвела його голову й ніжно, але діловим тоном, сказала:
– Пора вставати, Тарасе.
Він вивільнився з її рук. Прикрившись до талії чорною шовковою пуховою ковдрою, жінка сиділа в ліжку гола, але неприступна. Степаняк, мов кіт, потягся. Вона була для нього не просто англійською жінкою, білою лондонською трояндою з повними грудьми та розкішним будинком у фешенебельному Голланд-парку. Він добре влаштував своє життя.
– Вставай, – наполягала вона. – Літак Генрі ось-ось приземлиться в Гітрові. До його приїзду мені треба замінити постільну білизну.
Тарас зітхнув. Англійська троянда виявилась практичною.
– Де він був?
Вона пригладила його густе чорне волосся:
– Знову в Києві.
– Скажи йому, щоб наступного разу пробув там декілька днів, а ще краще – декілька тижнів.
– Марно. Спроба зайнятися там бізнесом доводить його до розпачу.
– В цьому винні комуністи.
– Генрі каже, ніби тільки колишні комуністи знають, як робити справи.
– В цьому винні росіяни.
Її груди заколивалися від сміху.