– Вона може бути дуже вольова, коли щось задумає, як і її батько.
– Ти хочеш потанцювати?
– У мене мігрень. Хочу додому.
– Я маю ліки від мігрені, – сказав він, ставши знову самим собою.
Кристіна Лесин, у супроводі Степаняка, зробила королівський обхід, щоб сказати декому до побачення, в тому числі Марії Бондар і похмурому Ярославу Мельникові. Ії настрій покращав, коли вони прийшли до квартири на вулиці Карла Маркса, а годиною пізніше мігрень зникла зовсім.
Тулячись до нього, Кристіна сказала:
– Знаєш, Тарасе, ти не повинен жити в своєму жахливому готелі. Моя квартира досить велика. Чому б тобі не переїхати сюди?
Із своєї кімнати в готелі «Либідь» Степаняк пильно дивився в бінокль через площу Перемоги, на якій сходилося кілька вулиць. Вранішнє сонце кидало тінь від каштанів на жовтий триповерховий будинок Руху на розі двох із цих вулиць. Парадні двері будинку були зачинені. Жодної машини не було на вкритому снігом тротуарі між стовбурами каштанів. Ніякого руху не було помітно за високими незавішеними вікнами. Єдиною ознакою життя був синьо-жовтий прапор, що звисав з древка на рівні даху.
За п’ятнадцять хвилин двері кабінету Леся Коваля ледь прочинились, пропускаючи людську постать. Степаняк осягнув кімнату поглядом, переконався, що там нікого немає, ввійшов і тихо зачинив по собі двері. У повітрі висів застояний дух тютюнового диму.
Степаняк дістав з кишені шкіряної куртки в’язку відмичок і легко відімкнув шафу, де зберігалися папери. Він методично переглянув усі теки в кожній шухляді, відзначаючи про себе утворення й здебільшого непоясниму смерть різних комітетів, комісій та рад Парламенту. Вони множилися, мов амеби, в такій кількості, що для узгодження роботи координаційних рад потрібні були спеціальні комітети. Часто згадувалося ім’я Романа Бондаря. Про УПА ніде не було ані слова.
Степаняк переглянув папери між комп’ютером та переповненою попільничкою на столі Коваля. Почав читати чернетку політичного документу, написаного Ярославом Мельником, де той наполягав звільнити колишніх комуністів з посад голови Служби безпеки, міністра оборони та міністра закордонних справ. Озвався телефон. Тиша. Телефон замовк. Степаняк подумав, що Мельник марно старався: не було жодного шансу втілити цю ідею. Інші документи, заяви, прохання не містили нічого цікавого.
Степаняк обійшов навколо столу й висунув три незамкнені шухляди. Квитанції про витрати, рахунки, вирізки з газет, олівці, ручки, канцелярські скріпки, липуча стрічка. До скреготу відмички в непіддатливому замку четвертої шухляди додалося клацання дверної ручки й рипіння дверей.
Степаняк закляк на місці. Від повітряного протягу заграли порошинки в прозорому пучку сонячного променю, що косо падав з брудного вікна на сіру металеву шафу з теками й вичовганий зелений лінолеум підлоги.
– Лесю, я зібрався був тобі дзвонити, – сказав Степаняк. – Тут нікого не було і я подумав, що ти, можливо, захворів.
– Ми сиділи майже до ранку, – позіхнувши, сказав Коваль. – Гадаю, інші взагалі з’являться не раніше як в обід.
Степаняк відступив, і коли Коваль пройшов, сунув до кишені відмичку.
– Що в тебе? – Коваль опустився у своє крісло.
– Убивство Марченкова. Єдине, що цікавить іноземних кореспондентів, це УПА.
Сонливість Коваля як рукою зняло.
– Хотів би я зустрітися з цими підлими вбивцями. Єдина їхня мета – скомпрометувати націоналістичну ідею.
– Вірно, – погодився Степаняк, – але що мені говорити кореспондентам?
Коваль торкнувся пальцями своїх моржевих вусів і проголосив те, що багато разів говорив раніше:
– Політика Руху – ясна. Рух підкреслює: всі нестратегічні сили й матеріали колишнього Радянського Союзу, розташовані на території України, зараз належать Українській Армії, а якщо офіцери-росіяни цього не сприймають, вони повинні звернутися з проханням перевести їх до військових сил Росії. Рух – за мирний спосіб розв’язання проблеми й засуджує будь-які насильство і примус. Рух не знає і не схвалює так званої УПА. Це пресу влаштує?
– Я зроблю все, що в моїх силах. Але хто ж оті вбивці?
Коваль узяв одну з манільських сигар Степаняка й нахилився до запальнички.
– Не маю уявлення. Краще запитати офіцера СБУ, який очолює розслідування, – підполковника Петросяна. Він рухівець. Ти бачив його вчора на святкуванні роковин Референдуму?
– Ні. Я пішов раніше.
– Це я помітив, – випустивши дим, усміхнувся Коваль. – Ти з нею спав?
– Я взагалі ні на мить не заснув.