«Ті, які не шукають влади, але мають владу, нав’язану їм, завжди найнебезпечніші, – розмірковував Степаняк. – До них не можна ні підлеститися, їх не можна ні підкупити, ні намовити до чогось. Лєсков мав рацію, кажучи, що його непокоїть Роман Бондар...»
Марія прибрала посуд і поклала на стіл два побитих яблука.
– Тепер моя черга, – почала вона. – Чому ти повернувся після такого тривалого перебування в Англії? Залишив там якесь коріння?
– Чи я одружений? Чи у мене є хтось в Англії?
– Я не про це... – затинаючись, мовила Марія.
Всі жінки, зрештою, бажають володіти тобою, але не народилася ще така розумна, яка піймала б у пастку Тараса Степаняка.
– Ні, я ще не зустрічав жінки, з якою хотів би бути завжди, – він очима усміхнувся до неї. – Щодо повернення в Україну, я, гадаю, маю ті ж мотиви, що й твій батько.
Цього разу вона не уникала його погляду.
– Я так і думала, Тарасе. Ви з ним багато в чому схожі.
Степаняк намірився зробити якийсь рух, але вона глянула на годинник.
– Я знову займаюся балачками, тоді як повинна була бути вдома годину тому.
Він поклав свої руки на її долоні й м’яко сказав:
– Маріє, я хотів би, щоб ти сьогодні залишилася зі мною.
Вона густо почервоніла й підвелася.
– Не думай, що всі українські дівчата однакові.
– Ти маєш на увазі Кристіну Лесин?
– Я цього не сказала. З твого боку, дуже погано так говорити. Мені треба йти.
– Але, Маріє, я не мав на увазі...
Він пішов за нею до вітальні, де вона взулася в чобітки.
– Маріє, будь ласка, послухай мене...
Він хотів подати пальто, але вона заперечила:
– Я чудово можу впоратися сама, дякую.
Вона дістала хусточку, висякалася, наділа свою вовняну шапочку: вийшла з квартири й зачинила по собі двері.
Степаняк знизав плечима, тоді почув стук у двері, всміхнувся перспективі примирення протягом решти ночі й відчинив.
– Ну, то що?
– Будь ласка, відімкни мені решітку.
Він узяв великого ключа й відімкнув решітку.
– Маріє...
– На добраніч, Тарасе.
Він повернувся до кімнати. Крізь тонкі дерев’яні двері йому було чутно рипіння ліфта, що піднімався нагору. Чув він також, як Марія плаче.
З верхніх поверхів будинку Міністерства оборони станція метро «Арбатська» має вигляд п’ятикутної зірки. Для пасажирів метро вхід до старої станції з червоної цегли виділяється головним чином кількістю середнього рангу офіцерів у формі армії, морського флоту чи повітряних сил, які поважно ходять з чорними кейсами. Полковник Микола Красін не був у військовій формі й не мав кейса. Не йшов Красін і до сучасного шестикутного, з білого мармуру, будинку Міністерства оборони, який ті, що ходили з чорними валізочками, чомусь називали Пентагоном. Він зневажливо ставився до цієї назви, як і до своїх попутників-пасажирів, які не поступалися місцями ветеранам та жінкам.
Красін приєднався до натовпу, прокладаючи собі дорогу в підземному переході кільцевої лінії серед росіян та смаглявих уродженців півдня, які загородили половину переходу своїми хиткими дерев’яними столиками, продаючи книги, уживані речі та інший мотлох. Літній чоловік з рядом медалей, прикріплених до дешевого піджака, продирався в протилежному напрямку. Аби дати йому дорогу, Красін зумисне сахнувся в бік одного з тих столиків, аж додолу посипалися пачки «Мальборо» й «Вінстона». Їх тут же затоптали або підібрали перехожі.
Красін піднявся східцями до побляклого триповерхового будинку ресторану «Прага» в кінці Арбатської вулиці, яку частково відновили й оддали пішоходам, щоб зберегти культурну спадщину Москви. Маленький оркестр грав американські мелодії, а молода жінка в тісному светрі й джинсових штанях обходила з капелюхом коло, утворене сотнею роззяв. Красін з огидою відвернувся й увійшов до «Праги», та ледве переступив поріг, як перед ним виріс кельнер.
Красін люто глянув на нього:
– Я – Лєсков. У мене тут зустріч з Юрієм Олексійовичем Толстим.
– Прошу пробачення. Я проведу вас.
Кельнер кивнув колезі, щоб став при вході, й повів Красіна до роздягальні, а потім – до ліфта. На третьому поверсі, вистеленому килимом, зупинився біля якихось дверей і ввічливо постукав:
– До вас.
Чоловік з важкою щелепою, одягнений у світло-сірий двобортний костюм, кивнув:
– Горілки й доброго грузинського вина для мене. Мій гість алкоголю не вживає.
– Пепсі? Фанта? – запитав офіціант.