– Ви їх бачите? – стривожено запитала Марія.
– Ні, – сказав Коваль, – але вони їдуть до Контрактової площі.
– Куди вони поїдуть звідти? – запитав отець Танюк.
Коваль натиснув на педаль, але фургон швидше не поїхав. Коли дісталися Контрактової, Коваль зменшив швидкість, намагаючись відгадати, в якому напрямку поїхала машина Красіна. Він повів машину по колу, а Марія уважно оглядала вулиці, що виходили на площу.
Ззаду ожив приймач, почувся голос Степаняка:
– Не повіриш, що в Україні енергетична криза. Вам не видається злочином – освітлювати прожекторами Андріївську церкву?
– Як на мене, освітлювати прожекторами будь-яку церкву – це марна трата грошей.
– Їдьте тихо по бруківці, бо розбудите полковника.
– Вони піднімаються Андріївським узвозом, – полегшено зітхнув Коваль і запалив сигарету.
На час, коли фургон зібрався бруківкою до блакитно-білої, з зеленою банею позолоченої церкви святого Андрія, побудованої в стилі бароко, шлунок Степаняка стиснувся від страху. Сержант з бичачою шиєю виїхав на Володимирську вулицю, трохи далі – Служба безпеки. Чи не мають вони наміру зустрітися з Петросяном? Чи, може, Красін хоче скористатися послугами майстрів СБУ «вмовляти»?
– Ще один, – хрипко сказав Степаняк. – Закладаюся, прожектори на соборі святої Софії спалюють стільки енергії, що її б вистачило освітити цілий житловий квартал.
Сержант мовчав. Світло лилося з дюжини вікон грізної будівлі штабу СБУ. Куди вони, в біса, їдуть? Він мусить придумати якийсь інший спосіб повідомити Ковалю маршрут.
Задні вогні чорної «волги» зникли за станцією метро на площі Льва Толстого.
– Звернули на Червоноармійську, – сказала Марія.
Коваль скривився.
– Схоже, наш приятель Красін справді мав на увазі довгу подорож.
Дві вервечки тьмяних вуличних ліхтарів тяглися в ніч, дорога з центру столиці йшла на південь. Інтенсивність вуличного руху змусила «волгу» зменшити швидкість у цій частині Червоноармійської за її цегляними житловими будинками, побудованими в кінці століття в стилі необароко та сучасними – з бетону та скла, з книгарнями та магазинами одягу на перших поверхах.
– Бензину вистачить? – запитала Марія.
Коваль подивився на покажчик.
– Чверть бака. Будемо сподіватися, вистачить.
– Що означає «сподіватися», Лесю?
– Просто їхатимем, поки буде бензин, – відповів Коваль. – Нам не лишається нічого іншого.
Марія намагалася стримати напад істерії.
– Треба щось робити, – сказала вона.
Вони зупинилися за десятком машин від «волги», перед світлофором на перехресті з вулицею Івана Федорова.
– Я знаю, де можна дістати бензину, – сказав Мельник.
– О пів на дванадцяту ночі? – запитав Коваль.
– За долари – в будь який час.
– Але...
– Я маю досить доларів, – заспокоїв її Мельник.
Світлофор перемкнувся на зелене. Багато машин попереду звернули до бетонних башт Залізничного району. «Волга» поїхала прямо, повз неоготичного стилю католицьку церкву святого Миколая з двома шпилями. Щоб тримати «волгу» в полі зору, Ковалеві довелося натиснути на газ.
– Де твоє джерело бензину?
– Треба повернутися назад, до міста.
– Але ж ми втратимо їх з поля зору! – сказала Марія.
– Якщо закінчиться бензин, ми втратимо їх так чи інакше, – відгукнувся Мельник.
– Будемо їхати за ними, поки дізнаємося, якою дорогою вони виїдуть із Києва, а потім повернемося й наповнимо бак, – сказав Коваль.
– А ми не ризикуємо? – запитав отець Танюк.
– Маєте кращу пропозицію, отче?
Коваль знизив швидкість, коли гірчичного кольору міліцейська «волга», виючи сиреною й мигаючи червоною та синьою лампами, випередила їх і закрила чорну «волгу». А коли вона звернула з Червоноармійської, чорної «волги» попереду не було.
– Хтось бачив, якою дорогою вона пішла? – вигукнула Марія.
– Хай йому чорт! – вилаявся Коваль.
Степаняк молився, щоб міліцейська машина зупинила їх за перевищення швидкосте, але вона звернула до залитого світлом фасаду палацу «Україна». За ними зараз ішов один легковик і військова вантажівка. Фургона Коваля не було. Тепер вирішальною лишалася Московська площа. Звідти виходили чотири дороги: на схід, новим Південним мостом через Дніпро й далі швидкісним шосе до аеропорту Бориспіль або ще далі, до кордону з Росією; на південний схід, до урядових дач у Кончі-Заспі чи одному Богу відомо куди; на південь, до Одеси, та на захід, до аеропорту Жуляни. Їхати на захід далі аеропорту, на думку Степаняка, жодної рації не було. Якщо їм потрібен літак, то літак за Красіним закріплений.