Вони проминули Центральну автобусну станцію на Московській площі й повернули на дорогу №20, що вела на південь, до Одеси. На майже порожньому проспекті Сорокаріччя Жовтня «волга» додала швидкости. Степаняк мусив знайти спосіб знизити швидкість машини й повідомити Ковалю маршрут. Попереду він побачив освітлене вікно з вивіскою над ним.
– Ми можемо зупинитися біля кафе «Ярославна»? – запитав він. – Мені потрібен туалет.
Сержант мовчав.
– Це кафе цілком підходить до мого сечового міхура, – знову сказав Степаняк.
Кафе «Ярославна» залишилося позаду.
– Зупинися біля парку. – сказав Красін, не міняючи свого положення.
Чи не прикидався Красін увесь цей час, ніби спить?
Після Голосіївської площі сержант з’їхав на узбіччя.
– Я приєднаюся до вас, – сказав Красін.
Вони вдвох перейшли широку дорогу й боковими воротами ввійшли до Голосіївського парку. Кафе і туалети біля замерзлого ставка були зачинені. Красін стенув плечима й почав мочитися на сніг. Паруюча цівка, вигинаючись донизу, фарбувала сніг у колір соломи. Степаняк відійшов під один з дубів, що росли понад ставом, у надії приховати, якою жалюгідною була причина для зупинки машини. Після того він постояв якийсь час спиною до Красіна, а потім роблено сміючись, застібнув блискавку джинсів.
– Хай йому, на такому холоді навіть полярний ведмідь може відморозити свій член. Гадаю, далі на південь буде тепліше.
Красін мовчки чекав на нього. Можливості сказати Ковалеві більше в Степаняка не було. Він молився, щоб для Коваля нього було досить, аби вирушити з Московської площі в потрібному напрямку.
Лише одна ознака виказувала жахливу руйнівну силу, заховану в темному лісі попереду. Це був висвічений фарами машини шлагбаум з червоними та білими спіралями смуг, що перегородив їм дорогу. Він міг захищати залізничний переїзд. Із сірої будки вартового, біля стовпа ліворуч, з’явився юнак з миготливим червоним ліхтарем. Хлопець був у незагрозливій міліцейській шинелі та сірій, штучного хутра шапці. Не був загрозливим навіть знак STOP праворуч від жердини, англійською, а не російською мовою – білі букви на червоному шестикутнику. Загрозливою ознакою була сирена на будці вартового, що натякала на щось зловісне попереду.
Боєць у міліцейській формі нахилився до відчиненого заднього вікна. Красін сказав:
– Полковник Красін, майор Степаняк і водій.
Вартовий пішов до будки, подзвонив по жовтому телефону й повернувся до них з те кою в руках:
– Будь ласка, розпишіться.
Красін розписався, глянув на свій годинник і в графі «Час приїзду» написав «03:49». Степаняк намагався прикинути, чи далеко відстали Марія та інші. Хотілось вірити, що вони поїхали за «волгою» на південь, дорогою М20, і біля Кривого озера звернули на схід. Про інше було страшно й думати. Вартовий підняв шлагбаум, і «волга» в’їхала до забороненої зони.
Фари вихопили засніжену дорогу, що серед чорних дерев нагадувала тунель. Вони проминули кілька бічних доріг і під’їхали до масивних металевих воріт з червоною зіркою. Ліворуч, на великій дошці для оголошень, незважаючи на зміни, що сталися в світі 1991 року, був портрет Леніна з рішучим виразом обличчя й гасло: «Солдати СРСР! З гордістю виконуйте ваш обов’язок, захищаючи Соціалістичну Батьківщину!» Дошка праворуч закликала воїнів стратегічних ракетних сил бути пильними: «Ви – ракетний щит Батьківщини!»
Солдат, що вийшов з будки, був також у шапці із штучного хутра, але з емалевою кокардою – червоною зіркою в середині золотого вінка. З плеча в нього звисав автомат Калашникова. Він теж зателефонував, попросив Красіна розписатись і вказати час, лише після цього відчинив ворота й дозволив «волзі» проїхати. Короткий проїзд вів до невеликого навчального плацу, що невиразно вимальовувався у світлі місяця: срібний прямокутник, оточений сонними одноповерховими будиночками. Світилося, мов недремне око, єдине вікно. Цупкі фіранки були зсунуті й кидали густу тінь на «волгу», що зупинилася біля будинку. Двері поряд з вікном відчинилися, і машину залило яскравим світлом. Кремезний чоловік в однострої з погонами полковника зійшов східцями вниз, підступив до машини й відчинив задні дверцята.
– Ви захопили мене зненацька, – сказав він з усмішкою, – приїхали на хвилину раніше.
– Радий знову тебе бачити, Ваню, – привітав його Красін, вийшовши з машини.
У простій чавунній плиті палав вогонь, зігріваючи кімнату, що була розкішна проти більшости полкових штабів. Портрет Леніна та емблема полку із серпом і молотом, що прикрашали вибілені стіни, нагадали Степанякові його власну військову службу. Проминувши шлагбаум з червоними та білими спіральними смугами, він опинився в іншому часовому вимірі.