Красін кивнув на Тараса:
– Це майор Степаняк, наш таємний агент, працівник прес-служби Руху. Він зробить заяву від імені Руху, вітаючи ваші дії, і тим самим дискредитує українських націоналістів в очах Заходу.
– А ви цілком певні, що план матиме успіх? – запитав Гуренко.
– При вашій відданості, абсолютно певний, – відказав Красін.
Степаняку дуже хотілося бути певним, що Марія недалеко й Мельник усе це записує.
– Він іде сюди. – дивлячись крізь переднє скло фургона, сказала Марія.
Солдат у міліцейській формі в будці поряд з червоно-білим шлагбаумом поклав трубку жовтого телефону й рушив до них.
– Вимкни приймач, – сказав Коваль.
Мельник неохоче вимкнув.
Вартовий відстебнув клапан кобури.
– Будьте обережні, – прошепотіла Марія.
– У мене є пістолет.
Коваль опустив своє вікно.
Вартовий підійшов досить близько, було видно, що бритва йому потрібна лише раз на тиждень, зупинився й дістав із кобури пістолет Макарова. Поставивши ноги нарізно й трохи зігнувши коліна, як його вчили, він навів пістолет на відкрите вікно машини й скомандував:
– Стій, буду стріляти!
Коваль виглянув з вікна.
– Ми стоїмо, в цьому й проблема.
– Що ви тут робите? – запитав молодий вартовий.
– Я б сам хотів це знати, – сказав Коваль. – Ми мали бути на сцені цілонічного концерту-фестивалю в Кіровограді, але заблукали.
– Ви рок-група? – запитав вартовий.
– Марія та «Бійці за волю», – сказав Коваль. – Це наша ведуча співачка. – Марія подарувала вартовому усмішку.
Вартовий поклав пістолет до кобури й застебнув кришку.
– Радий зустрітися з вами, – сказав він. – Мене звати Михайло. Я трохи граю на гітарі.
– Дуже приємно, Михайле, – сказав Коваль, висовуючи у вікно руку для потиску.
– Як, у біса, нам дістатися до Кіровограда?
– Повертайтесь назад і їдьте до головної дороги, а там повернете ліворуч. На Кіровоград є дороговкажчик. Звідси біля 140 кілометрів.
– Дякую, Михайле. Продовжуй тренуватися на гітарі.
– Перш ніж ви поїдете...
– Слухаю?
Вартовий роззирнувся довкола.
– Сигарети маєте?
Коваль дістав з бардачка пачку «столичних» і дав її вартовому.
– Тримай.
Коли Коваль здав назад і розвернувся, вартовий помахав їм рукою.
– Щасливої дороги!
Степаняк ішов за Гуренком, Муратовим і Красіним. Муратов вів вузенькою, очищеною від снігу бетоновою стежкою з побіленими бордюрами.
– Не сходьте зі стежки, – усміхнувся він. – Там можуть бути міни.
Зараз Степаняк уже не був певний, чи є там міни насправді, чи це попередження – чергова дезінформація.
Стежка вела до одних металевих воріт у дротяній загорожі з витками колючого дроту вгорі. Гуренко відімкнув, і коли всі пройшли, знову замкнув їх. Підійшли стежкою до вкритого снігом пагорбу. Степаняк відступив убік, на вентиляційну решітку, щоб Гуренко міг підійти до жовтої металевої коробки, прикріпленої біля камуфляжного входу до бункера. Гуренко підняв з коробки телефонну трубку й сказав:
– Говорить підполковник Гуренко. Зі мною – полковник Муратов та двоє відвідувачів.
Він повернув червоне колесо в центрі дверей бункера й поштовхом відчинив двері.
– Командний центр.
Степаняк подумав, що на дверях бункера немає замка, а в дротяній загорожі обабіч воріт прохід міг зробити ножицями будь-хто протягом кількох секунд. Щоб проникнути до бункера, не потрібно батальйону спецназу, досить групи розвідників.
На погляд Степаняка, приміщення управління ракетою нагадувало чимось американські науково-фантастичні кінофільми 50-х років, лише в зеленому й сірому забарвленні замість чорно-білого. Металеві шафи та великі лампові приймачі займали майже всі стіни. Два пульти управління, один у центрі кімнати, а один у дальньому кінці, мали масивні вимикачі й кнопки. Над обома пультами були встановлені цифрові екрани, схожі на ті, що їх Степаняк бачив у педіатричному відділенні лікарні. Навіть телефони біля пультів менше впадали б у вічі в музеї, ніж тут, у приміщенні управління ядерною ракетою. Степаняк не бачив нічого, що нагадувало б сучасний комп’ютер: тут панувала більше електромагнітна технологія, ніж електронна. Чи могло це приміщення та подібні їм інші справді знищити західну цивілізацію?
Жилавий підстрижений йоржиком офіцер піднявся з місця за центральним пультом і відсалютував.
– Майор Ніколаєв, старший червоної зміни пускового загону, – сказав Гуренко, – і лейтенант Козлов – другий пусковий офіцер.