– Дякую, Красін, що нагадали, як я повинен зустріти смерть, – мовив Марченков крізь зціплені зуби.
– Про що ви? – різко запитав Красін, сильніше притискуючи пістолет.
– Хай Бог простить вас і помилує вашу душу.
Від гучного пострілу забриніли металеві труби. Сильний біль поширився від анального отвору до колін. Спалах пострілу розірвався на білі цяточки перед очима, що ніби вийшли із спини й вирвалися з його тіла від перевантаження нервової системи. Червоні іскри сипалися й повільно згоряли, залишаючи холодність та отупіння нижче від поперека, а дріж – вище.
– Що там, майоре?
– Зараз подивлюся.
Голос незнайомий. Це, мабуть, Кротяче Обличчя з недорозвиненою щелепою. Марченков спробував повернутись, але не зміг. Нічого не відчуваючи нижче поперека, він спробував підтягнутися вперед руками. Не зміг, його ноги – мертвий тягар. Почулися кроки. Хтось підійшов. Він спробував зіп’ястися на лікті.
Від Кротячого Обличчя, який нахилився і взяв Марченкова за зап’ясток, тхнуло коньяком.
– Пульс швидкий і слабкий, – сказав той.
Потім, піднявши сорочку Марченкова, аби краще бачити цівочку крови, що повільно витікала з ануса, додав:
– Сильний внутрішній крововилив. Думаю, протягне дві-три години.
– Ви чули, Марченков? Ще три години агонії. Я можу позбавити вас мук зараз, якщо ви назвете прізвища.
Плечі Марченкова піднімалися й опускались. Він сміявся. Це не була агонія. Він нічого не відчував, лише дивне запаморочення. Й бачив яскраве світло.
– Ваша відповідь?
– Господи Отче небесний, прийми мою душу.
– Богові доведеться чекати три години, як він чекав Христа, розп’ятого на хресті. Дуже підхоже. Ходімте.
Марченков почув рипіння стільців і кроки, а потім голос Слов’янського Обличчя:
– Залишимо його без охорони?
– Я не думаю, що генерал Марченков далеко втече, – коротко засміявся Красін.
– Це твій дядько Павло, – сказав Володимир, знявши трубку паралельного телефону, укріпленого на стіні поряд з портретом лисого сивобородого Михайла Грушевського, президента, який 1918 року проголосив короткотермінову незалежність України від Росії.
– Тут дуже гамірно, – сказав Степаняк. – Я візьму трубку в кабінеті Євгена.
Євген визирнув з-за екрана комп’ютера:
– Не затримуйся, нам без кінця дзвонять.
Це було перебільшенням, але з кількох газет дзвонили й запитували про УПА. Степаняк вийшов з більшої кімнати Українського прес-бюро – там були факс, два комп’ютери фірми «Макінтош» і матричний принтер, що друкував черговий прес-реліз, з якого потім буде зроблено тридцять чотири фотокопії. Він зайшов до меншої кімнати, причинив за собою двері, зняв слухавку головного телефону, почекав, коли покладуть трубку паралельного й сказав:
– Тарас слухає.
– Ми давно не бачилися, Тарасе, – почувся в трубці глибокий голос. – Хотілося б зустрітись. Буду на Вестмінстерському мосту о другій.
– Я постараюся, дядьку, – Степаняк поклав слухавку.
– Євгене, – сказав він, повернувшись, – у Лондоні мій дядько. Він хотів би зі мною пообідати. Я, можливо, затримаюся.
– Гаразд, але не надовго. Після релізу нам потрібно ще випускати «Вісник».
– Звичайно, – сказав Степаняк.
Прес-релізи йшли в редакціях британських газет прямо до кошиків для сміття, а «Вісник», до останньої літери, читали діти емігрантів, відчуваючи себе винними в тому, що користуються благами західного способу життя, в той час як їхні двоюрідні брати та сестри, яких вони ніколи не бачили, борються за побудову незалежної держави.
День був холодний, дув рвучкий вітер. Удалині, за палацом-музеєм КенвудГоуз, хмарочос «Нетвест-банку» в Сіті, собор святого Павла, башта Управління пошт і телеграфу та будинок Парламенту видніли майже так само чітко, як і їхні зображення, вигравірувані на мідній дощечці всередині Маленької оглядової альтанки. Внизу дощечки були також слова із сонета Вордсворта «На Вестмінстерському мосту»:
«Нічого на Землі нема прекраснішого».
Було десять хвилин на третю. Степаняк нахилився зав’язати шнурки спортивного взуття й глянути знизу на камінь, до якого була прикріплена мідна дощечка. Мітки крейдою не було. Він повільно пішов до воріт лісопарку Гампстед-Гіт збоку Найтінгейл-Лайн і, повагавшись перед воротами, вирішив оглянути лікарські рослини. Лише одна жінка, в оздобленій квітами хутряній шапочці й темних окулярах, сиділа на лавочці перед клумбою сонячного годинника. Трави мало цікавили Степаняка. Він зійшов кам’яними східцями до безлюдної нижньої частини парку й почав оглядати грядки між посипаною гравієм стежкою та високим цегляним муром. Особливо зацікавили рослини на грядці з маленькою зеленою табличкою: