Чорна постать стає все виразнішою для моїх очей. Я трохи висуваюсь із вікна. «Яке ж у нього обличчя?» — виникає природне зацікавлення. І що далі? Що він зробить? Його кулаки стискаються. Наші погляди схрещуються. Я відчуваю це так чітко, на відміну від моїх думок — куди вони зникають просто у цю мить?
Нічний гість опускається на коліно. Двохметрова постать зменшується у два рази і схиляє голову.
— Моє шанування, мій Лорде, — промовляє його голос.
І все стає зрозуміло. Ця нова думка виринає нізвідки і постає у моїй голові: він прийшов вклонитись мені…
РОЗДІЛ 2. СТРАШНІ СНИ НАЯВУ
«Люди не стають поганими. Вони уже погані, від природи».
Від Кален
Якийсь час він стоїть у темряві біля дверей. Я відчуваю, як він свердлить мене очима. У шухляді тумбочки я ховала пістолет. Заряджений. Карл був би вельми розлюченим, якби дізнався про це, але мені байдуже — я не хочу закінчити як Ліза, котрій один виблюдок закрив рота кляпом, а потім вирвав руку. Уявляєте?
Як швидко я встигну дістати зброю?
— Ну? Ти там всю годину будеш стояти? — гаркнула я.
Із псами — по-собачому. Чоловік раптом швидко рушив до мене, і я блискавично вихопила пістолет.
— Стій!
Він завмер.
— Я попереджаю, якщо ти захочеш зробити мені боляче, я тебе не просто пристрелю — ти будеш мучитись.
— Я прийшов до жінки. Для чого її бити? Вона слабка істота.
У нього був чітко поставлений голос. Немов він декламував ці слова зі сцени перед величезним натовпом. Моя ліва рука потягнулась до настільної лампи і натисла на кнопку. Його обличчя освітила лампочка, і в мене у душі похололо.
— То ми приступимо? — запитав він, і кинув свій картуз на ліжко.
— Як тебе звати?
Мій голос затремтів.
— Адольф! Але я сподіваюсь на повну анонімність тут. Правда ж?
Я дуже повільно кивнула.
— Та-ак. Безперечно.
Моя рука ослабла — пістолет опустився на ліжко. А чоловік почав роздягатись.
Від Раґнара
— Тіло — це зло. Душа — добро. Пам’ятайте про це хлопці, коли у вас будуть стріляти, — шкіриться Остін і дістає свій магнум 500. Це не зброя — це сама жорстокість. Її варто використовувати, коли треба знищити ворога, котрий стоїть за холодильником у домі сусіда…
— Я не готовий відмовитись від свого зла… — промовляю своїм найнижчим тембром із заднього сидіння. Немов ведмідь із барлоги. І мужики нагороджують мій дотеп сміхом гієн, що занюхали здобич.
Старий порт. Місце, де вся темна сутність міста згущується у чорну діру. Місце, де із туману виринають чудовиська — найстрашніші люди у цьому світі. І тобі залишається лише одне: перетворитись у звіра.
— Найменше у житті я хотів би здохнути ТУТ, — промовляє Джордан.
— Не думай про таку прекрасну перспективу. Ти заслуговуєш на краще, — плескає його по плечу Остін.
Старий порт — місце тутешніх легенд. Місце смороду. Крізь яке проходять тисячі тонн забороненого вантажу. Поліція сюди навіть не приїжджає. І Мальдіні ніколи не мав тут справ — він був педантом. А тут надто брудно навіть для його посіпак.
— Обіцяю, що я тебе похороню у іншому місці, гаразд Джо? — запевняю напарника.
— Раґнар, твоєму слову я вірю!
Ми сиділи у нашому автобусі і чекали. Рікі постійно крутився і шморгав на задньому сидінні поруч зі мною.
— У мене погане передчуття хлопці, — сказав він.
— Засунь собі його глибоко в жопу, — гаркнув я, і Рікі стулив рота.
— Ще дві хвилини, пацани, — зиркнув на годинник Остін.
Старий порт. Місце, де тобі здається, загубилась частинка тебе. Та частинка, котра виринає зі страшних снів. Вона кричить: «Забери мене звідси, Раґнар, забери!» Але милосердя не повинно бути. Особливо до себе.
— Погнали, — дає команду Остін, і ми всі виходимо із машини.
Сирість і туман. Надворі — глибока ніч. Десь поруч хлюпотять морські хвилі і якісь істоти роблять свою темну справу. І наша невелика банда пірнає у всю цю моторошну атмосферу. Намагаючись бути непомітними, ми пересуваємось під прикриттям контейнерів та ящиків.
Нарешті ми бачимо їх — нічних істот порту. Це прості бандюки, що перевантажують товар у машину. Остін, що йде попереду, на мить завмирає, а потім шипить нам: