— Свідків не залишаємо.
Ми розділяємось, щоб оточити супротивника.
— Давайте швидше — мене дома така тьолка чекає, що ви би умерли із заздрощів, якби побачили.
— Покажи фотку.
— Дивись.
— Якесь знайоме лице… А вона випадково у порнусі не знімалась?
Бах! Я убиваю найближчого до себе. Того, хто хвалився своєю дівкою. Наступним на землю падає його дружок, що стояв поруч. У вогкій безмежності порту лунає ще черга вистрілів. Одному із бандитів розносить на шматки голову — це Остін. Чорт, не міг би уже взяти простіший пістолет?
У цю мить я помічаю, як якась тінь кидається убік. Без роздумів, біжу за нею.
— Ей! — кричить хтось мені у спину.
Гонитва за здобиччю — це завжди такий кайф. Зовсім не те, що взяти і тупо перестріляти суперників. Я знову помічаю «тінь». На цей раз уже краще: це чоловік. Точніше — хлопець. Дрібної статури.
Я спиняюсь. Здається, він мене не помітив. Жертва не знає про хижака. Хлопець також спиняється, ховаючись за ящиком і обережно виглядає із-за нього. Його серце калатає, мов відбійний молоток. Як на долоні, маленький, ти у мене як на долоні. Обходжу хлопчиська і різко хапаю його.
Він видає щось схоже на здавлений крик і хапає ротом повітря. Я тримаю його немов у лещатах — не вирватись. На вигляд хлопцю дійсно років 16. Чого його взяли сюди? Навчити? Показати?
— Ти труп, ти в курсі? — видихаю йому у обличчя.
Чи є хоч якісь варіант, щоб я відпустив його живим?
І раптом хлопець починає хихотіти. Його очі навіжено випучуються.
— Придурки. Ви довбані ідіоти. Це ви трупи.
— Чого це? — спокійно уточнюю.
— Бо це товар містера Драка.
— Брешеш.
— Люди перед смертю не брешуть.
— Інколи буває. Щоб врятувати свою шкуру.
— Мене не врятувати. Як і вас, клоуни.
Я на мить замислився. Чи є хоч якийсь варіант?…
— Якщо ти залишишся у живих, це нам якось допоможе.
— Ні. Я проста сошка. Нікому не потрібна. Убивай уже!
— Нас послав Мальдіні. З якого дива він попре на Драка?
— А мені звідки знати?! Убивай!
Удар — хлопець обм’як. Я дістав пістолет і націлив його на серце. Мій мозок гарячково намагався знайти вихід із ситуації. Схоже, хлопцеві не було сенсу брехати, але тоді це фатальна підстава для нас всіх. Мальдіні вирішив позбутись нас? Не думаю… Тоді що? Зателефонувати йому і розповісти? «Шеф, ви в курсі що ми крадемо наркоту Драка? В курсі… Ну ок тоді, гроби нам замовили? А собі?»
Бах! Один. Контрольний? Бах. Хлопець помер.
А я рушив назад. Там все було гаразд — пацани уже вантажили товар у наш автобус.
— Ей! Може допоможеш? — вигукнув Джо-дробовик.
— Може й допоможу. Я утікача зловив.
— О, круто! Проґавили би його — було би нам хана, — зрадів Рікі.
Але я би на його місці не радів.
Від Пола
Єдине, що я обожнюю у своєму житті — це нічні поїздки містом. Часто, я підбираю пасажирів, немов прислухаюсь до чужих історій. Люди у час ночі не знають меж відвертості.
— Я трахнув її. Просто на столі начальника, — хизується на задньому сидінні лисуватий коротенький офісний працівник. — Хотів кінчити йому на клавіатуру, але потім передумав — видно протверезів.
— Круто, а там хіба камер нема у офісі?
— Камер?…
У чоловіка починають вилазити очі із орбіт.
— Вези мене назад! Розвертай! Сука, падла!
Алкоголь завжди звільняє нас від відповідальності бути собою.
— Він зраджує мені, розумієш, зраджує уже давно, — ридає на задньому сидінні жінка за сорок. Її розпатлане волосся липне до мокрого обличчя.
— Співчуваю.
— Ми колись були такі щасливі… Він казав мені, що кохає, кожного дня. Він так ніжно дивився мені в очі…
Жінку трусить від сліз. А я немов заглядаю у вікно. Вікна чужих життів. Тому що у мене свого нема? Тому що я просто сповідальня на колесах — люди сідають на заднє сидіння, щоб поділитись своїми гріхами? Ніч — час зізнань.
Скільки пасажирів я перевіз за купу років своєї роботи? Тисячі. І знаєте, що я зрозумів за весь цей час? Не існує людини без гріха. Кожен із нас носить всередині погані вчинки. І хоче покаятись. Щоб знову мати змогу вчинити щось погане.
— Я убив її. Маленька дівчинка… Вона була така маленька і чиста. Шостий клас. Я просто хотів забрати її чистоту.
Шалені вирячені очі дивляться на мене із заднього сидіння. Сьогодні мені «пощастило» натрапити на справжнього маніяка.
— Якщо ти зателефонуєш у поліцію, я уб’ю тебе, — погрожує він мені, хоч сам щойно зізнався у злочині.