Саме таким був і Містер Драк для Дарксіті — справжнім бабаєм!
Я сиджу за барною стійкою у «Міранда Шут» і заливаю у себе віскі. Склянка за склянкою. Ми щойно повернулись зі Старого порту і віддали товар. Але що буде далі? Я відчуваю це. Як наростання сп’яніння у моїй голові. Я відчуваю неминучість!
— Раґнар? Ти вирішив напитись?
До мене підсідає Остін. Цей височезний бандюга викликає справжній страх у незнайомих йому людей. Він ніколи не говорить просто так — завжди здається, що випробовує тебе.
— Так. Напевно, нажрусь. Бармен, дай всю пляшку.
Остін дістає пачку сигарет і прикурює одну.
— Є причина? — його неймовірно довгі пальці, немов плетуть павутину із сигаретного диму.
Я задумався. Схоже, настав час розповісти. Алкоголь завжди допомагає розв’язати язика. Бармен ставить переді мною пляшку.
— Ти говорив із Мальдіні? — питаю.
— Ага. Він задоволений. Перепитав мене, чи ми не залишили свідків. Я сказав, що жодної живої душі. Ти ж розправився із тим утікачем?
— Так. Я убив його. Але перед смертю він щось мені сказав.
— Невже? — Остін іронічно кривить губу.
— Він сказав мені, що це був товар Містера Драка.
Запала тиша. Я не дивився на Остіна. Але відчув, як всередині нього все перевернулось. Я хильнув ще — віскі було першокласним.
— Блять, — от що сказав мені Остін.
Містер Драк був головним босом у місті. Всі інші мафіозі виглядали супроти нього лише пішаками. Мальдіні — тим більше. Ніхто ніколи не наважився би зачепити товар Драка. Тоді чому нас відправили зробити це? Невже Мальдіні був таким наївним і вважав, що це йому зійде з рук? Може, його самого обдурили?
— І ти після цього просто сидиш тут і п’єш? — вимогливо запитав мене наш ватажок.
— А що ще робити? Їсти я не хочу.
Остін озирнувся назад — там за столиком сиділи Джордан і Рікі. Хлопці сміялись. Напевно, над якимось анекдотом Рікі — він любив їй розповідати Дробовику. А жирного було легко розсмішити.
— От що мене завжди дивує у тобі…
— Що? — перепитую я, і нарешті повертаю голову до Остіна. Він явно нервував.
— Твій пофігізм. Ніби ти нічого не боїшся.
— Боюсь. Боюсь померти від нудьги у цьому житті. Тому я й прийшов до вас. Щоб розважитись, — флегматично розповів я.
— Не боїшся вмерти?
— Тіло — це зло. Мені не жаль його.
Цікаво, якщо взяти і видудлити цю пляшку просто із горла — я зможу встати?
— Я знаю, що наше життя лайно. Але… у мене є донька.
— Що??
Я здивовано поглянув на Остіна.
— У мене є донька. Про це ніхто не знає. Вона живе тут. Ходить в університет. Так, у цьому місті є хороші місця, не лише такі, де шляємось ми.
— Ти ніколи не казав… Тоді тобі є що втрачати.
Чесно, я розгубився. І раптом заливати у себе пійло перехотілось.
— Це, блять, точно, — цідить крізь зуби Остін і сердито гасить сигарету.
Дивно, як інколи ми знаходимо значення там, де панує тотальна безнадія і приреченість. Донька. Якби у мене була донька, то, напевно, я би мав надію? Діти — надія на щось. На майбутнє. Можливість піклуватись про когось. Можливість любити? Невже, Раґнар? Невже, ти би хотів такого?
— Тоді я не буду напиватись тут. Візьму цю пляшку додому. А завтра…
Не знаю, чого я хотів, але знаю чого НЕ хотів.
— …завтра Остін я буду готовий діяти. Не думай, що ти сам.
Я підвівся. Це було нелегко.
— Ти можеш у всьому розраховувати на мене. Я із тих собак, котрим нічого втрачати. А значить я дуже небезпечний, коли нападають на моїх друзів.
Остін іронічно поглянув на мене, але я знав, що він мені вірить. Ми були знайомі уже багато років. О, так, я пам’ятаю. Всі ці роки ми принюхувались одне до одного, щоб тепер точно знати, що ми вовки із однієї зграї.
— Добре, — промовив він і потис мені руку. — Дякую, Раґнар.
Я махнув рукою Джордану і Рікі — схоже, ті непогано проводили час — і попрямував до виходу із Міранди.
Надворі мене чекав сірий світанок. Повітря було свіжим і вогким. Я зупинив таксі і сів всередину. Таксист поглянув на мене стомленими червоними очима.
— Пол, як життя? — промовив я.
Від Кален
Я втратила відчуття реальності.
Сиділа на своєму дивані і дивилась у стіну. Не могла повірити у те, що відбулось у моєму житті. До мене приходив Адольф Гітлер. Той, через якого загинули мільйони людей. Той, який давно помер…
Він не зробив мені нічого поганого. Насправді, «клієнт» був дуже… старомодним у сексі. Але це був він — великий диктатор. Я нічого не сказала Карлові. Як би це мало виглядати? «Карл, ти в курсі, що провів до мене Гітлера?» Важко говорити комусь про речі, котрих у реальності не має бути.