Про що ще тут питати?
— От лайно, правда?… — зітхаю. — Ти не виживеш. Помогти?
Чоловік кивнув, і я вистрілив швидше, ніж він очікував. Все, із цим закінчено. Тепер треба забиратись звідси. Я підняв свій магнум і рушив геть. І сильно здивувався, коли побачив таксі Пола, припарковане на тому самому місці. Що ж, гріх не скористатись. Я побіг до авто і швидко сів всередину. Пол не вагаючись рушив з місця.
— Дякую, що зачекав, але на чайові не сподівайся, — знервовано вишкірився я.
— Просто хочу допомогти, — промовив таксист.
— Ти хороша людина.
Для чого ми говоримо такі фрази? Щоб підбадьорити когось? Не думаю, що бути хорошою людиною у цьому місті — добре. Але тут є деякі мешканці, котрі здатні оцінити це, а не використати. Я, наприклад.
Далі ми їхали мовчки. Коли діло дійшло до оплати, я подвоїв тариф Полу. Він не заперечував. Потім я зайшов у свою квартиру і одразу заліз у душ. Коли я уже збирався лягти спати, у двері постукали. Зараза, невже відпочити часу уже не буде?
Я схопив пістолет і рушив до дверей.
— Ну? — вимогливо питаю.
— Раґнар, це я.
Жіночий голос. Навіть — дівчачий. Хто це??
— Ти хто?
— Ліза. Я була у тебе… Три дні тому.
Відчиняю. На порозі стоїть справжнє дівчисько. Хоч, скоріше за все, повнолітнє. Вона незграбно посміхається.
— Я прийшла… Ти не дзвонив. У мене нема твого номеру. Просто хотіла… побачити тебе. Дізнатись, як ти.
Затараторила вона, і я підняв руку із пістолетом. Потік слів припинився.
— Ліза, я рахую до п’яти, а тоді починаю стріляти. У тебе. Раз…
— Ти… ти… — перелякано затинається вона.
— Два…
Дівчина шарпнулась убік до сходів. Через секунду я її уже не бачив. Супер! Думаєте, я повів себе паскудно? Думаєте, вона прийшла до мене по любов? Ніхера. Вона хотіла зневажливого ставлення. І я дав їй цього.
Перед тим, як заснути, я прокручував у голові те, як класно завалив тих трьох вилупків. І це було приємно!
Від Кален
Я спустилась у свої сни, немов у якусь в’язку пітьму. Там було місто. Із темними нічними парками. Темрява у них панує завжди, навіть якщо на вулицях — сонце. Я бачу там величезні багатоповерхові будинки із просторими покинутими квартирами. Інколи у них зяють апокаліптичні діри. Немов гігантські пробоїни у потоплених кораблях.
Це місто було немов величезний мертвий архітектурний дракон. Тут були якісь люди, але їхні обличчя марились, немов дим — неможливо було визначити якісь риси.
Я блукала цими лабіринтами сну і побачила саму себе. Жінку, котра увібрала у себе так багато болю. Я спала, скрутившись на дивані, але серце моє пульсувало світлом. «Що це таке?» — придивилась я сама до себе і прокинулась.
Вху-у-у. Холодно. Звідкись віяло холодним повітрям. Я підвелась із дивану і поглянула на вікно. Так і є — воно було чомусь привідкрите. Може, це Тіна приходила, коли я спала, але не наважилась будити?
Я підвелась, підійшла до вікна і зачинила його. Надворі сутеніло.
— І що, Кален, який у нас план?
Душ. Ранок треба починати із контрастного душу. Навіть такий «ранок». Я поніжилась під гарячою водою і лише у кінці увімкнула крижану. Сон і втому як рукою зняло.
На кухні я зварила вівсянку та двоє курячих яєць. Запарила зелений чай. Інколи, я не така й уже пропаща особа. Принаймні, піклуюсь про своє тіло.
— Алло?
— Алло?
Його голос звучав трохи сонно.
— Розбудила?
— Ні… Все одно треба вставати. А хто це?
Я мимоволі посміхнулась. Більшість людей, якщо не упізнають того, хто їм телефонує, говорять обережно. А він відповідав не запинаючись, хоч і не упізнав мене. Містер безпосередність!
Погратись трошки?
— Одна красива дама. Ти якось підвозив мене.
— Кален?
— Пол?
Ми обоє несміливо розсміялись.
— Пол, невже із красивих дам у твоєму таксі була лише я?
— Е-ем, я просто упізнав твій голос. Я запам’ятовую людей по голосах — специфіка роботи.
— Вони завжди ззаду, — кивнула я.
— Ага… Тебе відвезти на роботу?
— Ні. За мною заїхати.
Думаєш, він не відмовить? Думаєш, він хоче цього? Серце у грудях закалатало. Кален, що з тобою? Пол також розгубився:
— Заїхати?
— Угу… Ти не хотів би десь прогулятись? Кіно?
Ну не вмію я запрошувати на побачення!
— Можна… Кіно? Так, можна. Е-ем, тільки зачекай, я зараз придумаю, що вдягнути.
Я засміялась.
— Ну, придумуй і приїжджай.
Я назвала адресу, і ми попрощались. Дійсно, а що МЕНІ вдягнути?…