— Так. Уявляєш — ці тихі зелені вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя…
У невеличкому місті завжди більше простору для людини. Всі думають, що там нема можливостей, що обов’язково потрібно їхати у велике місто, але велике місто зневажає людей. Воно не дасть тобі можливостей — просто розтопче.
— Хочеш, поїдемо до Боба? — запитав він.
Я відчувала, як кожна клітина мого організму вібрує натхненням. Це було щось нове для мого тіла. Щось незнане.
— Так, звичайно, Пол.
Від Пола
Інколи потрібно влаштовувати собі вихідні. Особливо, якщо ти довго не спав. Особливо, якщо всередині тебе не перестають гриміти салюти.
Я їхав по дорозі одного із найгірших районів міста і посміхався на весь рот. Чесно, мабуть, це виглядало дуже по-дурному. Дивно, але посмішка на обличчі може легко когось роздратувати. А от серйозний, нахмурений вираз — це нормально.
Якийсь «нігга» на тротуарі суворо глянув на мене, а я посміхнувся і помахав йому рукою.
— Ей! — крикнув він і помчав до авто, але я уже натиснув на газ.
— Ні, ні, не треба. А то я скажу своєму другу Раґнару — він із тебе швидко дух виб’є, — добродушно бубнив я собі під ніс.
Будинок Ромаріо стояв так, немов просив милостиню — страшні, облізлі стіни, дірявий дах, купа страшного одягу розвішеного на шнурках. Коли ось так дивишся на людей збоку, то все стає надзвичайно ясно і зрозуміло — у них не в порядку життя, тому що у них не в порядку речі довкола. А якщо у них не в порядку речі довкола — значить у голові у них розгардіяш.
Проте лише одного розуміння цього не достатньо: важко зробити щось. Важко навести лад.
— Хей! Пол! — Ромаріо вийшов із дому і розгублено посміхнувся мені.
Я несміливо ступив йому назустріч:
— Привіт, Рома, радий тебе бачити.
— Я не маю ще чим віддати тобі гроші, — розвів руки Ромаріо і обняв мене.
— Ох, та й не думав. Не парся про гроші. Я просто хотів тебе провідати. Побалакати.
— Хей, хей! Та ти аж сяєш! Хороші новини?
Я трохи сором’язливо покрутив головою і потім закивав:
— Так. Я вчора був на побаченні.
— Знаєш, у мене в холодильнику є дві пляшечки пива. Якраз нам вистачить, щоб потеревенити!
Він поглянув на дім — у дверях з’явилась його дружина. Вона чомусь дивилась на нього дуже грізно. Немов докоряла за все його життя. Ромаріо злегка скривився:
— Зачекай тут — я зараз винесу. Сядемо у тебе у машині.
— Домовились!
Ромаріо побіг у дім. На порозі на нього накинулась жінка, але вони перевели сварку всередину дому. Я легким кроком почав проходжатись по тротуару. Світило сонце, надворі була хороша, хоч і прохолодна погода.
— Розказуй! — нетерпляче промовив Ромаріо, коли ми, відкривши пляшечки із найдешевшим у всесвіті пивом, сіли у моє авто.
— Вона жінка.
— Це радує. Я ніколи й не сумнівався у тобі!
Ми обоє зареготали і зробили по ковтку.
— Я познайомився із нею у таксі. Залишив візитку. Вона передзвонила. І вчора ми дуже добре провели час. Ходили у ресторан. А потім їздили нічним містом.
— Як її звати?
Перед найкращими друзями не приховують нічого?
— Кален.
— Красотка?
— Так. У неї така невимушена краса. Природна. Хороша шкіра. Приємний запах. Те, що йде зсередини. За фігурою слідкує… Але вона строга. Тверда характером.
— Ну так, це ж чудово! Ким працює?
Отут я зам’явся.
— Проституткою.
— Овва! — Рома сьорбнув пива і задумався. — Який бордель?
Я не знав назви, але сказав йому адресу.
— Чув про те місце. Дороге. Туди ходять круті дядьки цього міста. Так що тобі пощастило — вона елітна проститутка.
— Так, мені пощастило, — закивав я, і ми знову зареготали.
Закохався у хвойду — який же я дурень!
— Слухай, мені не треба багато розказувати — я все бачу по тобі. Ти втюривсяу неї по самі вуха. Ця діваха зав’язала тобі світ.
— Це погано? — серйозно запитав я.
— А тобі погано?
— Ні. Зараз мені добре.
— Так отож. Для чого думати погано це чи добре, якщо тобі кльово?
— Свята правда.
На розі вулиць зчепились якісь два чорношкірих підлітка. За мить вони уже почали дубасити одне одного.
— Я думав, Ліла була моєю долею, — замислено промовив я.
— Всі ми думаємо, що у нас є якась доля. А що це насправді? Виправдання для лінивих, тих, хто не хоче сам робити своє життя. «У мене є доля, і я нічого не вдію. Долю не змінити. Щоб я не робив, у мене така доля». Або: «Якщо моя доля на те, то воно само прийде. Я не можу на це повпливати!» Все це галімі відмазки!