Обмінявшись добрячими стусанами, двоє пацанів припинили бійку. У одного із них пішла кров носом. Другий подав йому паперову серветку. Ми із Ромаріо дивились на це, пили пиво і кожен думав про свої клопоти. Навіть, якщо ми знали щось про це життя, зовсім іншою справою було РОБИТИ щось у цьому житті.
Від Раґнара
«Жоден злочинець не може творити зло без таємної згоди всіх нас»
Я почав себе із важких думок. Із розуміння того, що смерть наближається. Як не крути, життя — лайно. Ти народився, щоб пережити біль і врешті померти. Ти народився, щоб розчаруватись. У першу чергу — в людях, у другу чергу — у собі. Ти народився, щоб якось одного разу торкнутись прекрасного і зрозуміти, як мало ти маєш спільного із ним.
Я окинув оком свою оселю — давно варто було щось змінити тут. А краще — просто спалити тут все на хер. Тут я точно не збираюсь вмирати.
Вулиці міста зустріли мене вечором, електричними вогнями і шумом машин. Мій погляд мимоволі упав на дівчинку семи чи восьми років. Її вів за руку батько. Вона була красива. Дівчинка поглянула на мене своїми блакитними очима, і я спробував посміхнутись. Мала не злякалась. Їй було цікаво.
Все — обоє зникли у потоці людей. «Хтось у цьому місті навіть умудряється заводити сім’ю», — подумав я. Хтось у цьому місті навіть може бути дитиною, що не боїться погляду таких бандюганів, як я.
— Стейк, подвійна порція картоплі фрі, чорна кава, так?
Здивовано піднімаю очі і бачу звичну, гидку офіціантку. Хоча ні — зараз вона виглядає значно краще. Зробила якийсь макіяж, навела порядок із волоссям, її фартух виглядає чистим.
— Правильно. Ти запам’ятала?
— Так. Я думала над тво… вашими словами. Я хочу змінитись, — говорить вона крізь зуби.
— Добре, я чекаю. Хоча ні, стій.
Я на мить замислився — офіціантка слухняно стояла поруч.
— Сьогодні у мене свято. Що у вас є із солодкого?
— Вишневий пиріг, штрудель…
— О! Штрудель! Неси.
Вона обернулась і зникла. Дивовижно: хтось у цьому місті навіть прагне змінити своє життя. Скільки ще несподіванок чекає на мене сьогодні?
Офіціантка повернулась із замовленням, і я був вражений, як вона сумлінно мене обслужила.
— То як тебе звати?
— Ракель.
— Ти молодець. Я бачу, що ти вирішила змінитись.
— Так, — у неї раптом затрусилась нижня губа. — У мене помер син. Він… він захворів, а я не мала грошей вилікувати його. Ви залишили мені минулого разу чайові… Я порахувала, що якби добре працювала, то за три місяці у мене була би потрібна сума для лікування.
По її щоці стікає сльоза. Вона стоїть переді мною склавши руки внизу, як це роблять служниці.
— Я би врятувала його. Всього лише трохи постаратись.
— І ти після його смерті, коли уже нічого не врятувати, вирішила змінитись?
— Так… Я… я просто хочу, щоб він пишався мною, — вона вказала на небо. — Звідти. Я не хочу, щоб він побачив, як я здалась.
Якусь мить ми дивились одне на одного і мовчали. Потім я дістав із кишені пачку купюр і відрахував їй місячну зарплату.
— Ось твої чайові. Не знаю, як твій син, а я уже задоволений тобою. І… можливо, я уже не скоро зайду. Тому залишу тобі невеликий аванс. Про всяк випадок.
Я підвівся із-за столику. Вечеря дійсно була чудова. Моя улюблена. Я звик до неї, як всі ми звикаємо до певних щоденних ритуалів. Без них ми уже не ми. А штрудель став прекрасним доповненням до мого меню. Мабуть, тепер буду їсти його завжди. Поки не уб’ють.
— Мої співчуття, Ракель. Купи собі щось вдягнутись — одяг міняє нас.
Вона ошалілими, мокрими очима дивиться то на мене, то на суму грошей і белькоче:
— Дякую… Дякую…
— Забий.
Виходжу із кафе і прямую до бару «Міранда Шут». Ситий, навіть задоволений. Занадто багато дивних знаків сьогодні, правда ж?
Наблизившись до входу, завмираю. Дістаю свій магнум і обережно причиняю двері. На перший погляд все гаразд: бармен на своєму робочому місці, витирає бокали. Декілька знайомих мені відвідувачів за столиками. Ось у кутку Остін і Джордан. Видихаю і заходжу.
— Що чути? — питаю, сідаючи до пацанів.
— Мальдіні не виходить на зв'язок, — відповідає мені Остін.
Обоє бандитів похмурі, як грозове небо.
— Мене намагались убити, — киваю.