Десь попереду зойкнув Ромаріо, і я побіг до нього, стараючись не наступити у лайно. Нарешті, я побачив Майка: хлопчик був прив’язаний до якоїсь балки.
— Що сталось?! Що вони із тобою зробили?! — Ром кинувся звільняти сина.
Майка трусило — чи то від страху, чи від холоду, чи з обох причин. Я також підступив ближче, щоб розгледіти малого. У Майка було криваве садно на вилиці, але у всьому іншому — він був живий-здоровий.
Ромаріо нарешті вивільнив сина і обняв. А у мене у голові була лише одна думка: «Погнали звідси! Погнали!»
— Що тут сталось?!
Майк дивився на батька зляканими очима і весь дрижав.
— Народ, пішли у машину. Малий замерз, — встряв я.
— Точно! Пішли.
Ром зняв свою куртку і накинув на хлопця. Ми пошкандибали геть. Здається, я побачив якийсь рух у сусідній кімнаті. Так? Ні? Здалось?
Моє прекрасне авто чекало мене назовні. Ох, зараз я хотів лише сісти у машину, натиснути на газ і опинитись далеко звідси на добре освітлених вулицях. За мить моя мрія почала здійснюватись — ми всі опинились всередині авто, і я завів двигун. Майк потроху зігрівався.
— То хто тебе зв’язав, Майк? — запитав я, зиркнувши на обох у дзеркало заднього бачення.
Тут, на місці водія я відчував себе зовсім по-іншому. Комфортно, упевнено у собі, володарем ситуації.
— Вони. Пацани із В класу.
— Суки! Я їх повбиваю! — викрикнув Ром.
— Не треба, тату! Буде тільки гірше.
Далі прозвучав стандартний діалог, котрий відбувається між батьками і дітьми, коли батьки дізнаються, що у світі дітей існує жорстокість. Невже? А ви не знали? Наївні… Люди можуть бути досить не дурними, але у певній ситуації, у певних обставинах вони стають цілковитими ідіотами. І тоді із ними можна робити все, що завгодно.
У дзеркалі я раптом упіймав погляд Майка. Він дивився на мене очима наповненими страху, і я відповів йому:
— Мені також страшно, Майк.
— Що?? — розгублено перепитав Ромаріо — він саме розказував, як розправиться із пацанами.
— У цьому світі нема такої істоти, якій би не було страшно. Запам’ятай це — воно може тобі пригодитись.
Від Кален
Тіна не приходить до мене уже тиждень.
Я чую, коли вони з’являється вдома. Як ходить по квартирі, миється у душі, вмикає музику. Чекаю, коли прозвучить оте «вху-у-у», і з жовтневим холодом прийде дитина літа. Але цього не стається. Дівчина немов зареклась ходити до мене. Немов… їй хтось заборонив? Може, вона у небезпеці? Не вигадуй, Кален! Нема кого тут рятувати. Кожен живе своїм життям, а ти уявила себе великою спасителькою!
Я лежу на ліжку. Поруч зі мною порожня пляшка вина. Алкоголю більше не залишилось. Хоча це не проблема — можна сходити у магазин. Останні дні я багато п’ю. На самоті.
Як же тут пусто. Довкола мене лише голі стіни і зламані предмети. Пустка. Я навмисне не купувала телевізор, а тепер, схоже, шкодую. Радіо я не вмикаю, бо мене дратують надмірно радісні голоси ведучих.
Раптом у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Я аж здригнулась. На екрані висвітилось ім’я Пола. Я дивилась на виклик і не відповідала. Те, що спочатку так мене надихнуло, тепер пригнічувало. Що ми з Полом можемо дати одне одному? Яке у нас майбутнє? Шлюб? Спокійне і тихе життя? Не смішіть! Жоден з нас не готовий мати справу із чужими демонами. Своїх вистачає…
Телефон перестав дзвонити, і перед моїми очима зринув цей погляд. Страхітливі, вирячені очі батька у мить, коли він торкнувся моєї голої ноги. І я раптом згадала, як він зиркав на мене, коли я переодягалась. Як він підглядав за мною і в очах його розгоралось щось подібне до цього.
Але зараз… Зараз воно цілковито відкрилось мені. Немов оголився нерв. Немов заіскрився провід. І я побачила цього монстра, якого він носив у собі весь цей час. Можливо, ми люди — лише кокони. Примітивні ляльки, котрі носять всередині себе монстрів. І коли це чудовисько захоче вийти — то нам його не спинити. І коли ми захочемо убивати, ґвалтувати, їсти одне одного — то нам нас не спинити своїм безвольними, пластиковими ручками маріонеток.
Телефон знову задзвонив. Гаразд, Пол, я візьму слухавку…
— Так?
Мій голос наче повернувся із похоронів.
— Кален? Привіт.
У Пола був приємний баритон.
— Привіт, Пол.
— Як ти? Не потурбував?
— Ні… Я просто лежала на ліжку і допивала вино.