Выбрать главу

— Соси хер, — спокійно відповідаю.

— Так ми не домовимось…

— Я пропоную інше: ви валите собі, а потім — ми собі валимо. Ви скажете, що убили нас. Ніхто не дізнається правду: у наших планах втекти із Дарксіті.

— Не підходить. Містер Драк не прощає незакінченої роботи.

— А ти подумай. Бо ця робота може коштувати тобі життя. Ми таких як ти у Міранді багато положили.

Відповіді не було — нападники про щось перешіптувались. Я мигцем визирнув назовні і тут мені у голову сяйнула одна думка.

— Джо, — тихо промовив я, і Дробовик підставив своє здорове вухо. — Я бачу звідси електричний щиток. Можу поцілити у нього. Вирубається світло, і ми рвонемо. Це якщо вони відмовляться «співпрацювати».

Джо кивнув. Це був божевільний план для загнаних у кут. Але що інакше? У мене залишився останній напарник. Чорт, як мені хотілось хоч когось сьогодні витягти живим із цього пекла!

Настала підозріла тиша. Я зрозумів, що нападники більше не перешіптуються. Я наважився зиркнути за стіл і мало не дістав кулю в голову. Суки! От ми і отримали їхню відповідь. Джо відкрив вогонь із іншого кінця нашої «барикади», і я впіймав момент, щоб вистрілити у щиток. Світло зникло.

Підвал занурився у пітьму. Хтось із їхній пацанів злякано закричав. А ми із Джо уже кинулись вперед. У цю мить я зрозумів, яке це божевілля. Ні у кого тут не було переваги. Та коли ми вийшли із операційної, я першим почав стріляти, щоб освітити простір. Скільки у мене ще куль? У пістолеті був останній магазин.

Я наткнувся на когось поруч. Схопив його і почав із усієї сили бити по чому міг. Зовсім поряд пролунало кілька вистрілів. Джо застогнав. Трясця! Тіло у моїх руках обм’якло, і я сіпнувся у інший бік. Наткнувся там на руку із автоматом. «Це точно не Джо», — встиг подумати і одразу заломив руку. Суперник заволав.

У цю мить щось із страшною силою ударило мене убік. Я хапнув рукою повітря і нічого не знайшов. Що це було? Куля. Мене підстрелили. Я крутнувся у пітьмі, щоб змінити своє місцезнаходження, наткнувся на клятий стілець і упав.

Бах! Знову щось ударило. На цей раз у ногу. Я відчув як штани наповнила моя тепла кров. Запекло. Біль поширився тілом. Джо, заради… де ти?? І раптом, немов у відповідь на мою думку, хтось несамовито загарчав поруч. Це був Джо — я упізнав його. Він кинувся на когось у темряві і збив його із ніг.

У цю мить світло від ліхтаря освітило їх — Джо і одного із солдат. Пролунала черга із автомата і тіло Джордана на прізвисько Дробовик, прошило близько десятка куль крупного калібру. Після такого ніхто не виживав.

Все марно. Тут занадто тісно для життя. Я — Раґнар — відчував, повну безпорадність перед остаточним смертельним вироком.

Від Пола

— Ти віриш у… нереальне?

— А що таке «реальне»? — гиготить Боб.

— Я сам не знаю… Ну, те що ми бачимо, чуємо, відчуваємо.

— Дурня. Ми живемо у такий час, коли уже давно стало ясно — все це просто голограма. Здається, навіть є якась така наукова теорія…

Боб готує бургери — до нього прямують нові клієнти. Нічне життя Дарксіті неквапливе та сторожке. На вулиці виходять різні фріки, люди, що працюють у інтернеті йдуть на нічну обідню перерву, дивакуваті таксисти зупиняються біля будки зі швидким харчуванням, щоб поповнити сили.

Звісно, є й інша сторона цього життя, але я там не ошиваюсь.

— Два чізбургери, картопля і кола? — питає Боб у постійних клієнтів, і ті задоволено кивають.

Люди обожнюють, коли запам’ятовують, що вони беруть. Всі ми любимо, коли до нас ставляться максимально персонально. Навіть якщо ми кожного разу беремо лише еспресо.

— Останнім часом моє життя зробило різкий поворот, — зізнаюсь Бобові, коли клієнти відходять на кілька метрів. — А вчора взагалі — у мою машину сів Джонні Депп.

— Джонні! — радіє Боб. — А що ж він до мене не зайшов?? Він давно у місті?

— Звідки я знаю, — розгублено стинаю плечима. — Він сказав, що вперше тут.

— Ахха! Він завжди так каже! Навіть, коли приїжджає на знімальний майданчик. «Хлопці, я тут перший раз. Що мені робити?» «Хлопці, мене перший раз знімають. Мені у камеру не дивитись?» От розбишака! То як він?

— Виглядав шикарно… Говорив дивні речі.

— То для нього нормально. Він завжди, ніби з місяця упав, — махнув рукою Боб і повернувся до своєї «кухні».

— Чесно кажучи, я думав ти трохи вигадуєш про акторів… Не вірив, що до тебе приходять Джим Керрі чи Ді Капріо…

— Ді Капріо і не приходить. Він шифрується. Приходить якийсь онаніст із бородою і у капелюсі… То я ж тобі кажу: що таке реальність? Реально те, що всесвіт безкінечний? Реально те, що час по-різному тече тут і на земній орбіті? Реально те, що люди колись побудували піраміди? Все це просто дивовижно. Все дивовижно.