Мабуть, ти правий… Ми люди не схильні вірити у чудеса. Проте, коли вони раптом стаються у нашому повсякденні, ми всіма силами намагаємось їх пояснити. Щоб не порушувати порядок. Щоб залишити все у рамках… логіки? Чого? Чому нас так лякає дивовижне?
— Боб, я думав над тим, щоб поїхати із цього міста.
— Із дівчиною? — зрадів мій друг.
— Так.
— Це правильно. Мужик, який не проводить час зі своєю сім’єю, ніколи не стане справжнім. Тобі потрібна власна сім’я! Тоді ти відчуєш зв'язок.
— Який зв'язок?
— Зв'язок зі всім! Відчуєш, як все пов’язано.
— Я радий, що ти схвалюєш моє рішення.
Боб фиркнув, мовляв, само собою і присів. Під мій погляд потрапила книга, котра постійно стояла у Боба.
— Що ти завжди читаєш?
— Це? — він підняв книгу. — Бардо Тхедол.
— Що? — примружився я і придивився до обкладинки.
— Тібетська книга мертвих. Бардо Тхедол.
— Для чого вона?
— Ну… вона допомагає людині, що померла, зорієнтуватись після цього.
У цю мить у мене задзвонив телефон.
— Вибач, — промовив я і відійшов на кілька кроків. — Так?
— Пол?
Моє ім’я немов пролунало зі справжнього потойбіччя. Тілом побігли мурашки.
— Так? Хто це?
Пауза. Важкий хрипкий подих.
— Раґнар.
Стало ще моторошніше. Він промовив це ім’я, немов назву якогось монстра.
— Пол, мені потрібна машина. На вулицю…
Він назвав адрес. Я не відповідав. Хотілось кинути телефон. Із нього немов чадів якийсь жах. Незбагненний, нелогічний жах.
— Пол?
— Так?
— Ти приїдеш?
ІНШИЙ
Я спустився у чорні нетрі міста. Темні, похмурі будинки та їх безкінечні коридори. Здається, вони рухаються. Рухаються у мене на очах. І ці безликі люди — інколи вони звертаються до мене із якимись словами, і тоді їхні обличчя немов виринають із небуття. І тоді немов і Я виринаю із небуття, щоб відповісти їм.
Можливо, лише моя присутність «вмикає» весь цей в’язкий, розріджений рух.
— Радий тебе бачити, мій друже, — посміхається він із кімнати, котрої щойно тут не було. Я не впізнаю його, але для чого мені видавати себе?
— Взаємно, старий. Де ще ми могли б зустрітись, як не тут? — киваю я у відповідь.
Мені здається, я приязно ставлюсь до цього «персонажа», хоч із якогось моменту він став моїм суперником.
— Я думав ти будеш здивований. Що ж, це правда, нас не так легко здивувати!
Ми йдемо уже по краю хмарочоса, а далеко внизу — чорніють урвища зруйнованих будинків. І я раптом відкриваю перед собою цілу історію. Історію цього величного Дарксіті!
— Чого тобі треба, Міфос?
О! Я згадав, як його звати.
— Раґнар, ти сам все прекрасно знаєш. Я прийшов розбудити тебе.
Я зареготав.
— Цього не буде! І не надійся.
— Мені здається, ти у нелегкій ситуації.
— Мені байдуже на це. Я готовий померти.
— Хм, у тебе завжди була одна велика слабкість. І я хотів взятись за тебе першим, якби тебе було легше знайти. Але твоя сильна сторона — уміння маскуватись. Тому мені довелось братись за сильніших лише тому, що вони слабше уміють приховувати себе.
— Можеш не вдаватись у деталі своєї роботи.
— Ти ж розумієш — якщо я взявся за справу, то доведу її до кінці.
— Що ж… ми можемо якось домовитись?
— Ти сам повинен дати мені відповідь.
— Що ж, я поки її не маю.
— Тоді подумай.
Його хитрі очі дивились на мене. Ось і все, що я знав про його обличчя у цю мить — хитрий, проникливий погляд. Хоча разом із цим я знав і більше. Знав, що він щось замислив. Знав, що нічого не стається просто так — його візит має ціль. Знав, що маю що йому сказати. Все це було очевидно, проте ми просто мусіли говорити цей діалог, розігрувати цей спектакль. Адже це частина гри, яку замислили ще давно.
— Дарксіті — це вершина людської цивілізації. Кумедно, правда ж? — промовив Міфос.
Я відчував, як він не любить цей порядок. Старий порядок. Знав, як він прагне відкрити нову епоху. Міфос завжди був іншого ґатунку, іншої природи.
— Все це може змінитись. Можливо, люди прийшли до цього лише із однією метою — щоб змінити ситуацію кардинальним чином.
— Це вигідна для мене світоглядна позиція.