Мені здається він по-дружньому обняв мене. Проте це був сон — нічого не можна було сказати напевне.
— Раґнар, подумай над моєму пропозицією.
— Невже? Була якась пропозиція.
— Мій візит. Це ж так очевидно.
— Ти чекаєш мого ходу?
— Так, чекаю.
— Просто скажи мені, чого ти хочеш і я скажу чи згоден.
— Все не так просто. Поміркуй.
— Гра продовжується?
— Гра триває.
Він зник. А я поглянув на Дарксіті. За вікнами мільйонів квартир розігрувались мільйони життів. Люди народжувались, щоб забути про те, хто вони такі. Народжувались, щоб пізнати ізоляцію. Інакше ненависть, розчарування та інші почуття були би для них недоступні. Любов? Чи не найкращий спосіб пізнати її, відлучившись від неї? Пізнати зв'язок, ставши ізольованим…
Дарксіті народилось для того, щоб довести жалюгідність людської цивілізації, щоб довести все до точки кипіння. І хто буде покликаний розбудити всіх? Невже я?
Від Пола
Коли часто живеш нічним життям, тобі інколи здається — що все це лише сон. І ти сам — лише снишся сам собі.
Я під’їхав у якийсь темний провулок і заглушив мотор. Досі не розумію, чому погодився приїхати. Чому все ж таки сів у авто і… тепер я уже на місці. Ще не пізно плюнути і дати драла, Пол. Тобі уже є, що втрачати. Кален. Ти потрібен їй. У вас є план на життя. У вас є майбутнє, а ти приїхав у це богом забуте місце, щоб забрати справжнього злочинця. Особу, котра просто у тебе на очах убивала людей серед вулиці.
Раґнар. У ньому щось було. Щось, що притягувало мене. Немов я був схожий на нього. Але що спільного могло бути у звичайного, непримітного таксиста, і бандита, котрий не раз порушував закон?
Дивно, але мені здавалось, що він добрий. Навіть не знаю, що у цьому випадку означає слово «добрий». І я? Невже я також вважав себе доброю людиною, що допомагає іншим?
Я вийшов із машини. Довкола було тихо і темно. Мій вірний ліхтарик знову став мені у пригоді. Із пітьми виринув провулок. Схоже, це сюди, але чому нікого не видно? Безмовно, як на цвинтарі.
Ноги самі мене понесли. Я рушив вперед і звернув за поворот. Там стояло кілька машин. Я спинився. Начебто нікого. Жодної ознаки життя — ні світла, ні звуку. Я рушив ближче, і побачив відчинені двері, котрі вели у якесь підвальне приміщення.
Чомусь стало дуже страшно. Добре, що мій ліхтар посилав світло далеко вперед, так, що я міг не підходити близько. У автомобілях нікого не було — це я перевірив, наблизившись. Ну, добре, тепер двері…
Десь поруч із-за повороту вискочила машина і на повній швидкості помчала по дорозі. Я обернувся, серце закалатало, мов навіжене. Авто промчало по вулиці і повернуло. Через кілька секунд його вже не було чути. Господи, який же я тут беззахисний! Без зброї, сам, повністю дезорієнтований, серед ночі. Але я повернувся знову до своїх дверей.
Спочатку промінь мого світла упав на стіну. Я підійшов ближче. Якесь маленьке приміщення. Страхітливе… І раптом — тіло! На підлозі лежало людське тіло. Я сахнувся. Але ноги самі по собі зробили ще кілька кроків ближче: «Що ж там таке?» Ще один труп. Вони лежали всередині, майже одне на одному, через те, що місця було зовсім мало. Біля них була зброя і…
Раґнар. Я упізнав його. Біля них, на підлозі, також лежав мертвий Раґнар.
РОЗДІЛ 4. ЛИШЕ ЗЛО НАС ВРЯТУЄ
«Не можливо полюбити світ, не зненавидівши його».
ІНШИЙ
Коли вони прийшли, Рікі сидів у своєму кріслі і весь тремтів від страху. Все його життя минуло так. Ще з дитинства він боявся, що його поб’ють інші хлопці. Боявся, що зробить щось не так, і батьки його покарають. Боявся не виконати домашнє завдання в школі.
І, зрештою, хіба всі ми не живемо так? Боїмось не оплатити вчасно комуналку. Боїмось, що нас звільнять з роботи; боїмось залишитись самотніми; сказати щось не так своїй половинці і отримати скандал. Боїмось стати невдахами…
Проте Рікі розумів, що зараз мова йшла про його життя. Поволі, він усвідомив, що вчинив найбільшу помилку із можливих: зрікся своїх друзів, своїх бойових побратимів. І що тепер? Його двері безцеремонно виламали.
— Я ж домовився із вашими людьми. Містер Драк обіцяв… — схопився мешканець квартири.
— Сиди, — власно наказав йому голос одного із головорізів, і Рікі стік у своє крісло.
Їх було лише двоє. У чорних пальто і капелюхах. Люди Драка. Проте Рікі не знав їх облич. І часто здавалося, що люди Драка всі були безликі…