Я замукала йому у долоню. Несподівано, він відпустив.
— При чому тут я? Іди і убивай, довбаний клоун. Але знай: ти програєш свою війну. Ти, сука, всосеш. Від СРСР. Вона роздавлять тебе, як муху. Твої солдати захлинуться серед трупів радянських воїнів.
— Що? Російські свині мене здолають? — мало не розсміявся Гітлер.
— Так. І потім, коли англійці, росіяни і навіть американці візьмуть і насцуть на твій Берлін, ти, Гебельс і всі твої поплічники позастрілюєтесь десь у бункерах, як щурі! От у що перетвориться твоє «втручання у справи світу».
— Знаєш, Мімі, я просто тебе уб’ю зараз. І мені стане легше. Значно легше!
— Давай. А потім молись, щоб вийти звідси живим і далі очолювати свій німецький народ, — я покірно розслабила все тіло і замовкла.
Якусь мить ми обоє мовчали. Потім раптово Гітлер відпустив мене. Як відпускає хижак жертву, відчуваючи, що вона уже нікуди не дінеться. Проте я почула як він підвівся над ліжком, і насмілилась обернутись. Гітлер був спокійним.
— Більше я тебе не потурбую, Мімі, — сухо промовив він. — Залишу тобі щедру оплату внизу. Сподіваюсь, синьці будуть не сильні.
Я розгублено розкрила рота. Все? Отак просто? Що це — якась гра?
— Що це було?
— Те, за чим я, власне, до тебе приходив. І я дізнався все, що потрібно.
Гітлер одягся і рушив до дверей.
— Що ти дізнався? — не стрималась я.
Він на мить завмер перед дверима і промовив, не обертаючись:
— Ти просто людина. А я шукав богиню!
І вийшов.
Я потягнулась до тумбочки і витягла звідти сигарету. Зазвичай я не курила, але інколи… Після третьої затяжки я відкинулась на подушці і заплющила очі. Сигарета приємно затьмарила думки. Що це в біса було?
Пролунав телефонний дзвінок.
— Так, Карл?
— Кален, що ти зробила?
— Не знаю. А що?
— Наш гість залишив… кхм, вдесятеро більше, ніж потрібно.
— Я не поділюсь із тобою.
— Але він сказав, що більше не прийде.
— Прекрасно.
Я зробила ще одну затяжку, а потім продовжила:
— Карл, я передумала. Можу із тобою поділитись. За однієї умови.
— Якої?
— У мене більше не буде «особливих» клієнтів.
Від Пола
— Я хотів продавати траву. Тому вони мене зв’язали. Сказали це буде останнім попередженням.
Майк дивиться на мене своїми дитячими очиськами, і я не можу повірити:
— Ти продавав траву? Хлопче, скільки тобі років?
— 12.
— Для чого ти це робиш?
— Хочу заробити гроші. Ми бідні. Я повинен сам заробляти на себе.
— Іншого способу не знайшов?
— Ні. Тут всі торгують чимось. А хто мене візьме на нормальну роботу? Я неповнолітній. Чорний. Думають, що буду красти… Галіма ситуація.
— Майк, якщо тебе посадять, ти будеш у ще більш галімій ситуації. Якби у мене була якась своя справа, я би тебе найняв. Думаю, якщо постараєшся, ти знайдеш когось, хто…
— Не в цьому районі, — захитав він головою.
Ми із хлопцем намотували круги на дитячому майданчику поблизу його дому. Я приїхав, бо Ромаріо сказав, що може віддати мені частину грошей. Коли мій друг простягнув мені купюри, я побачив перемотаний палець на руці.
— Що сталось?
— Та, не зважай… — потер потилицю Ром.
— Молоток? — кивнув я, посміхнувшись.
— Майк.
— Га?
— Майк прибив мені дверима.
— Та ну. Не навмисне?
Ромаріо сумно захитав головою:
— Ми посварились. Сильно. Я на нього накричав. За ті всі штуки… Я ударив його.
— Чорт…
— Та… Лайно. Я знаю. Він тепер зі мною не говорить. Навіть не дивиться. Як чужа дитина.
Я вирішив не вдаватись у подробиці. Не радити нічого. Не втручатись у справи сімї. Проте на зворотній дорозі випадково помітив самотнього Майка на дитячому майданчику. «Гей, Майк! Як ти?» — ось із чого почалась наша розмова. Він посміхнувся і відповів мені. Я вийшов із автомобіля. І ми розговорились.
— Я знаю, що вони мене ненавидять, — промовив малий, після хвилини мовчання, коли я уже збирався попрощатись із ним.
— Хто? Ті пацани?
— Ні. Батьки. Мама і тато.
— Та ну! Як таке можливо?
— Батьки часто ненавидять дітей. Тому що від них одні проблеми. Я розумію їх… Нас треба одягати, годувати. В школу відправити. Тому я хочу сам на себе заробляти.
Я присів на діряву лавочку. Він знає, що батьки його ненавидять… Ми ж все одно все відчуваємо, навіть якщо без слів. Я відчував пустоту — у мене не було рідні. А Майк… Врешті-решт, батьки не винні нам свою любов, правда ж? Не зобов’язані нам.