— А медсестра?
— Амі? Вона живе по сусідству. Вони не медсестра — прибиральниця, але колись провчилась рік на медичному у себе на батьківщині… Вона сказала, що зашила твої рани, але кулі вона не уміє діставати. Тому… будемо сподіватись, що всі кулі пройшли на виліт.
Я спробував ковтнути слину, але у роті пересохло:
— Дай води…
Пол підвівся і приніс мені склянку із трубочкою. Я довго пив. За цей час я буквально відчув, як моя голова починає прояснюватись. Дещо ставало на свої місця… Отже, всі мертві, один я живий. Це майже хороші новини. Якщо ніякий слід не веде до оселі Пола — то я навіть маю всі шанси оклигати і вижити. Якщо люди Драка прийдуть сюди… Якби знали, то уже би прийшли. Отже, єдине що мені зараз потрібне — це набиратися сил.
Не знаю, чому, але я був упевнений у тому, що видужаю.
— Пол, ти забрав якусь зброю?
— Ні. Не було можливості. Чесно кажучи, не подумав. А що?
— У принципі, нічого. Дякую, тепер я перед тобою у вічному боргу.
Після води говорити стало легше.
— Сам не знаю, як я це зробив, — розвів руками Пол. — Я навіть не думав їхати на твій виклик. Я відчував, що все хріново.
— Постараюсь зробити так, щоб ти не пошкодував. Хоча зараз я не у найкращому положенні, але… ми щось придумаємо. Не дарма ж я такий живучий.
Це було дуже незвичне для мене відчуття — я винен комусь життя. І що тепер? Я не маю права просто так здатись. Можливо, у мене буде навіть нагода помститись! На моєму неголеному обличчі мимоволі з’явилась посмішка — я уявив, як би розізлився містер Драк, якби дізнався, що не всі його вороги мертві.
ІНШИЙ
Містер Драк знав, що не всі його вороги мертві. Він добре знав, що всі члени п’яти сімейств — бояться його і ненавидять. Але ж хіба це має хвилювати Чорного Бога?
Я сидів у своєму величному кріслі і читав книгу. Книгу по саморозвитку. Уже десятки років, як я кожного дня читав такі книги. І, маю сказати, вони мені сильно допомогли. А ті, хто казали мені, що від таких книг немає толку, зараз були або мертвими або жили середньостатистичним лайно-життям.
У двері постукали. Це була моя людина. На сотні метрів довкола були лише мої люди. Що відрізняло мене від інших мафіозі? Серед моїх воїнів не могло бути зрадників.
— Заходь.
Чоловік зайшов. У нього було кам’яне обличчя. Убивця першого розрядку. І все ж — я прогледів занепокоєність у його непроникному виразі.
— Кажи, Альфред, що трапилось.
Хочете кілька уроків по саморозвитку? Ось вам перший: ігноруйте реальність. Ігноруйте її, поки вона не стане такою, як ВАМ потрібно!
— Ми знищили усіх членів банди Мальдіні. Його брат сам покінчив життям у себе в квартирі.
— Чудово! Дехто навіть радий зробити за нас роботу, — хмикнув я.
Урок другий: знайдіть всередині себе бога. Вам буде здаватись, що він спить, але він творить. Він завжди творить вас і вашу дійсність. Потрібно зрозуміти, якими словами він це робить. Знайти ці слова і змінити.
— Але є одна людина, яка втекла.
— Невже?
— Його звати Раґнар. Це один із дрібних бандитів Мальдіні. Але він уже двічі виживав. І тепер зник невідомо куди.
Я нахмурився:
— Знайдіть його. Альфред, цього не можна так залишити. Ти маєш знищити його.
— Я зрозумів, — схилив голову мій воїн.
Знаєте, чому серед моїх людей не було зрадників? Тому що всі у цьому місті будували сім’ї. А у сім’ї завжди знайдеться паршива вівця, котра зрадить рідню. І це буде така трагедія! Таке горе! Звісно, люди просто полюбляють створювати ці трагедії.
— Альфред, можеш іти. Смерть Раґнара — це питання твоєї честі.
— Зрозуміло.
Він вийшов. А я повернувся у крісло. Я створив армію. А серед солдат панує кодекс і дисципліна. Тут нема місця емоціям.
Я глянув на годинник і повернувся до книги. Через 15 хвилин по моєму графіку я мав іти в тренажерний зал. Сподіваюсь, ви засвоїли хоч якийсь із уроків?
Від Кален
У мене на тілі залишились добрячі синьці. Карл похитав головою і сказав мені не з’являтись на роботі, поки вони не зникнуть. Коли я вийшла із борделю, то відчула якусь приємну легкість на душі. Мій гаманець гріли залишені Гітлером гроші, мою голову гріла думка про вихідні, а серце — спогади про Пола. Одразу захотілось йому зателефонувати. Але поки що ні… Я мала ще одну дуже важливу справу.
— Тіна, відчини!
Дивно — я уже хвилину стукала у двері Тіни, але дівчина не відкривала, хоча я могла поклястись, що чула, як вона прийшла додому. Зараза! Ну не ламати ж мені двері! Я повернулась у свою квартиру і заварила чаю. Після останнього візиту Пола я більше не пиячила.