Якусь мить Драк мовчав.
— Я знав цю легенду. Про сплячих Богів. Скільки ви уже граєте у цю гру?
— Бардо його знає, — хмикнув я.
— Я думав, що чорний бог — я. Постійно собі це повторяв.
— Тоді б ти прокинувся і програв. Суть якраз у тому, що ми забули про те, що Боги. Ми всі живемо звичайним людським життям, а Міфос нас будить. Допоки не залишиться один.
— І що тоді станеться?
— Переможець придумає нову гру. А це — найкрутіше, що може бути, розумієш? Придумати гру для інших богів. І тому, я відкрию тобі велику таємницю, є такий нюанс — переможець хоче перемогти у наступній грі також, але не може — тому що він стає ведучим.
— А може я все таки Бог? І коли ти мене зараз уб’єш — я прокинусь?
— Якщо б Бог обов’язково прокидався після смерті його людини, то це було би надто просто для Міфоса.
— А що тоді стається? Коли помирає людина?
Я поглянув на Драка, і він раптом закричав.
— Знаєш, я тут вигадав класний спосіб убивати. Це така собі метафора мого основного послання. Про втручання.
Кістки всередині Драка почали ламатись, але шкіра не тріскала. Ні краплі крові — просто смертельна внутрішня трансформація. Найцікавіше дивитись на обличчя, як воно деформується і… уже за кілька секунд Містер Драк — гроза всього Дарксіті — сконав у страшних муках, перетворившись на аморфну масу.
А я жбурнув пляшку віскі у камін, обернувся і зустрівся поглядом із Бардо. Він був злющим!
Від Кален
— Алло, можна замовити таксі?
Моя рука так тремтить, що заледве тримає мобільний телефон.
— Так. Кажіть адресу.
Стривожено зиркнувши на Тіну, я назвала вулицю і номер. Диспетчер пообіцяла передзвонити і розмова припинилась. На що я очікувала? Для чого мені таксі? Просто, так сказав Раґнар, котрий перетворився у моїй уяві у величного Бога…
Тіна лежала на ліжку і спокійно спала, а у мої голові пульсували події останніх годин. Все так швидко… Завжди все так швидко відбувається. І потім ти забуваєш цілі роки із життя, але добре пам’ятаєш кілька годин. І виходить, що погані спогади завжди перемагають, хіба ні?
Хіба ні?
— Кален, Кален…
У безмовності завібрував телефон. Я прошепотіла «алло». Диспетчер повідомила, що авто подане. Я одяглась, зачинила квартиру і вийшла. Надворі було дуже холодно. Перші приморозки листопаду. Насувалась безжалісна зима.
Я йшла до машини, опустивши голову. Куди? Для чого? Нащо?
Відчинила задні дверцята і сіла.
— Доброго вечора.
По шкірі побігли мурашки. Я підвела очі і побачила… вкотре побачила те, у що не могла повірити. Хоча… для мене Пол ніколи не помирав!
— Доброго, — мимоволі посміхнулась.
На передньому сидінні, за кермом, сидів Пол. Такий, яким я його зустріла вперше. Але, Господи, яким же рідним він був зараз! Яким неймовірно прекрасним він був.
— Куди їдемо? — запитав чоловік, і я розгублено розкрила рота — він не впізнав мене!
Як?
— Пол? — невпевнено запитала я.
— Так, — він здивовано поглянув на мене. — А ми знайомі?
— Припини. Я не хочу грати у цю гру.
Благаю!
— Вибачте, але я… — він придивився, немов справді намагався упізнати. — Я вперше вас бачу. Тобто… Ви колись їхали у моєму таксі? Можливо, просто не запам’ятав. Пасажирів багато…
І що тепер, Кален? Що ти будеш робити тепер? Повернешся назад у квартиру, виспишся, а завтра знову на роботу у бордель? Лише при одній думці про це, мені стало гидко.
— А ми можемо поїхати за Дарксіті? За місто?
Пол завагався.
— Взагалі-то, ні…
— Будь ласка… Я благаю вас.
Мабуть, в моїх очах відобразився повний розпач, і чужий Пол повільно кивнув. Машина рушила по дорозі, і я зрозуміла, що вороття назад нема. Що я уже не зможу жити так, як жила раніше. Бути такою. Не зможу навіть перебувати у цьому місті. Я сама втечу звідси! Зберу речі і…
Але поки що ми просто поїдемо кудись. Неважливо куди. Я сонно потерла очі і закуталась міцніше у плащ. У машині відчувався запах Пола. О, якби я хотіла, щоб він мене обійняв зараз… Але мій коханий у цей момент просто дивився на дорогу і кермував.
Я заплющила очі і поринула у невагомість. Поринула туди, де багато сонця і зелені. Тихі, затишні вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя і багато привітних посмішок. І люди тут завжди займаються улюбленою справою…
— Кален, а чому ти сидиш на задньому сидінні?