Автомобіль раптом спинився, а я здригнулась. Схоже, заснула…
— Що? Що ви сказали?
— Ти до мене на «ви»?
Пол посміхнувся, вийшов із авто, обігнув таксі і відчинив мені дверцята.
— Давай руку.
Я взяла його за руку і ступила у холод осені…
…тепло обіймів. І ступила у поцілунок. Такий проникливий, чутливий. Такий світлий.
— Пол… Ти впізнав мене?
— А чого це мав тебе не впізнати?
— Але ж ти… Спочатку.
— Що?? Тобі щось приснилось, напевно.
Я сіла на переднє сидіння, а Пол — поруч. Він завів авто і поїхав. Раптом все стало на свої місця.
— Куди ми, мій любий таксисте? — примружилась я.
— Їдемо звідси. На зовсім.
— Але я не взяла речі. Гроші.
— Я також не взяв речі. Зате у багажнику лежить повна сумка грошей.
— Звідки?
— Раґнар залишив, — підморгнув мені Пол.
«Ох, цей Раґнар», — посміхнулась я про себе.
ЕПІЛОГ
Ми їхали по шосе міста. Величезні будинки, довгі темні вулиці, обезнадієні люди — все це залишалось позаду. Ми прямували назустріч світлу і безбережності. І тут все менше залишалось місця для слів — все більше простору для тиші.
— Як це: коли ти програв?
— Легко.
Бардо поглянув на мене і в очах його заграли іскри посмішки. А я дістав із бардачка його авто сигару і прикурив. Відчинив вікно автомобіля і всередину залетіла перша сніжинка. Всередину порхнула зима. І така неймовірна легкість обійняла мене, яку не передати. «Безмежна безтурботність» — як каже одна дуже хороша людина.
— Знаєш, Міфос хотів зі мною домовитись.
— Справді? Як він це зробив?
— Я не скажу тобі. Але ти просто пильнуй. Він порушує правила.
Бардо фиркнув:
— От же ж халамидник. Я знав про це! Підозрював. Але ти не погодився, я бачу?
— Ні.
— Чому?
— Знаєш, як це кайфово щойно було — знищити всю банду Драка, помститись за мертвих…
— І врятувати декого із живих.
— Так. Врятувати — це також кайфово.
— Раґнар, ти мені завжди подобався.
— А я думав, тобі подобається хтось інший, — я лукаво зиркнув на нього.
— А хіба ви не друзі? «Алло, алло, врятуй мене!»
Ми обоє розреготались. У вікно до мене падали крихітні сніжинки, а я, натомість, видихав у морозний ранок дим від сигари. Ми мчали по трасі, що уже покидала Дарксіті. Назустріч нам вигулькнув величезний міст і широка, спокійна ріка.
— Що будеш там робити?
— Де? За межами Дарксіті? — здивовано перепитав я.
— Так. Я називаю це «вирій».
— Жартуєш? Не спати. Нарешті не спати!
Бардо натиснув на газ, і ми побачили табличку із надписом «Дарксіті». Вона була перекреслена.
— Пол і Кален також їдуть за місто. Ти випустиш їх?
— Це проти правил, ти ж знаєш.
— Я в курсі. Але ж ми так багато зробили заради цієї прекрасної ілюзії. Хоніід Бардо?
— Що? — він із посмішкою зиркнув на мене.
Товстун, що годував людей бургерами і картоплею фрі по ночах.
— Програвати — легко.
