Тато відпустив сина і той погнав кудись. Діти ніколи не ходять — вони бігають.
— Присядемо? Маєш час? — запропонував мені господар і кивнув на якусь купку дощок.
Я погодився, і ми сіли. Якусь мить замислено мовчали. Немов тон розмови мав змінитись і кожен підбирав слова.
— Напевно, класно мати дітей. Чотирьох дітей, — тихо промовив я.
— Бля, мужик, це пекло… — відповів раптом Ром. — Що кльового у дітях? Подумай сам. Нічого. Вони безпомічні, за ними треба постійно дивитись. Годувати їх, вдягати. Все твоє життя тратиться лише на те, щоб вони вижили.
Він зробив невелику паузу. Я не перебивав.
— Діти вбирають у себе все найгірше, — продовжив Ром. — Ти можеш любити їх весь час, вчити хорошим вчинкам, а потім ти один раз збрешеш, один раз матюкнешся і все: вони миттю починають лаятись і брехати.
Я несміливо загиготів.
— Ну, чесно, мужик, це просто неймовірно, як легко вони вчаться лайну. Просто якісь воїни зла! І приходиться докласти стільки зусиль, щоб навчити їх хоч трохи хорошому, хоч трохи якогось… добра.
Ромаріо сплюнув. Ми обоє розуміли, у якому місці ростуть його діти. За яких умов. Дивовижно, але у випадку людей, схоже, еволюція не працює. Багаті, розумні батьки як правило заводять одну дитину. Або взагалі не заводять. А такі як Ромаріо — бідолахи, алкоголіки, неблагополучні — плодяться до десятка. І хто у результаті населяє планету? Хто залишає потомство?
Я не хочу сказати нічого погано про свого друга Ромаріо, але у минулому він був наркоманом. Пройшов через всі звичні круги його середовища — алкоголь, «ширка», крадіжки, можливо, навіть убивство. За ним тюрма плаче. А у нього уже четверо дітей.
— Настав час для всіх нас стати трохи відповідальнішими, правда ж? — запитав я.
Ромаріо посміхнувся і кивнув.
— Правда.
Хоча, чесно кажучи, всі ці сімейні проблеми були для мене чужими. Адже я не знав своїх батьків — я виріс у сиротинці.
Від Кален
— Скільки ти коштуєш?
— А скільки ТИ коштуєш?
Ось, що він запитав після кількох хвилин мовчання, і я відповіла йому миттєво. Я звикла до грубощів. Звикла, що чоловіки мають мене лише за шматок м’яса. Що ж, їх нічого винити — більша частина їхнього мозку розташована у головці члена. Саме тому, коли вони замислюються, то так часто чухають поміж ніг.
— Ніскільки. Я вартий нуля.
— Жалієш себе?
Ми їхали однією із вулиць міста. Його обличчя ледь виднілось і лише зрідка потрапляло у світло ліхтарів. Але очі — ось куди мені найбільше хотілось зазирнути. Я завжди вважала, що маю уміння дізнатись із погляду все про людину. Але ці очі ховались від мене у пітьмі.
Він захитав головою.
— Уже, напевно, ні… Не знаю. Можливо, я ніколи й не хотів бути чогось вартим. Жив, як камінь у пустелі.
— Лише серед людей.
— Лише серед людей… Просто ти приваблива. Я думав це нормальне питання. Ти ж проститутка, правильно?
Я раптом розсміялась від його безпосередності. І мені здалось, що на мить він захотів обернутись до мене, але його водійський обов’язок не дозволив.
— Що? — несміливо посміхнувся таксист.
— Як тебе звати?
— Пол.
— Пол, це нормальне питання, коли я у борделі і питати ти будеш у адміністратора. Поза тим місцем я не приймаю клієнтів, — поблажливо пояснила я.
— Зрозумів. Нема питань. Просто я ніколи не стикався… стикався, але не був у таких місцях.
— Жартуєш?
— Чесно. У мене була дівчина. Чотири роки. Ми жили разом.
— Везунчик, — іронічно промовила я, помітивши, що він сказав це у минулому часі.
— Та-ак. Можливо, я не цінив цього. Мав зробити щось більше… Що може сказати камінь про людей?
— Не наступайте на мене.
— Що?
— Не наступайте на мене — ось, що може сказати камінь ДО людей.
Дивно, я очікувала, що він зараз почне розповідати, як сука-дівчина кинула його бідного-нещасного, як він хотів одружитись із нею і завести купу діточок і навіть ніколи їй не зраджував, якщо не рахувати той безневинний відсос Елізи у офісі. Але Пол дивився на це під іншим кутом… Які ж у нього очі?
— Ти не сказала, як тебе звати.
— У нас це заборонена тема. Я можу назвати тобі лише псевдо.
— Тоді не треба. Все одно скоріше за все я більше тебе не побачу.
Він промовив це спокійно. Як хірург, котрий щодня відрізає людям кінцівки. Я замислилась. Звісно, це зачіпає. Невже, ти не хочеш мене більше побачити? Зрештою, побачити його серед своїх відразливих клієнтів було б непогано.