Я швидко окинула оком машину — у нього не вистачить грошей на регулярні візити.
— Про що ми ще можемо поговорити? — чесно запитав він.
— А тобі хочеться?
Якусь мить він мовчав, а потім кивнув:
— Так.
— Мене звати Кален. Це моє справжнє ім’я.
Він поліз у кишеню і через секунду дістав звідти якусь крихітну річ. Пол простягнув її мені на заднє сидіння. Візитка. Жахливо надрукована, між іншим. Я взяла.
— Я можу відвозити тебе на роботу. Якщо захочеш. Я часто буваю у цьому районі вночі. В закусочній у Боба.
— Добре. Я подумаю над цим.
У машині настала тиша. Не у кожної розмови є післясмак. Не у кожної — підтекст. Але у цієї було і те, і інше.
Через кілька хвилин ми нарешті добрались до місця призначення, і він увімкнув світло у машині, щоб отримати плату. Першим, що я побачила були очі. Блакитні. Ми зустрілись поглядами. Було щось неймовірно дивне у цьому моменті. Але я не могла второпати що саме.
— Ось. Без здачі, — простягнула я йому гроші.
— Дякую, Кален.
— Старайся не називати мене по імені при людях.
— Я це розумію.
Він кивнув і більше нічого не говорив. Опустив очі. Не побажав мені гарної ночі чи роботи, що могли би недоумкувато ляпнути багато чоловіків. Ні, він розумів більше, ніж здавалось, більше, ніж він сам вважав.
— Бувай, Пол.
— Бувай.
Я вийшла із авто і попрямувала до будівлі. І піднімаючись по сходах зрозуміла, чому той момент був дивним — я побачила його очі і не зрозуміла, що він за людина. Мій талант мене підвів.
Всередині на мене уже чекав Карл — наш товстий адміністратор. Він виглядав схвильовано.
— Мімі! Нарешті! Поквапся!
— І тобі добрий вечір, — буркнула я, але Карл уже взяв мене під лікоть і наполегливо повів за собою.
— Готуйся, — кинув він, коли ми опинились у моїй «робочій» кімнаті, і зник за дверима.
Я зітхнула. Яка швидка зміна відчуттів. Так, Кален, треба настроїтись на роботу! Я стала перед дзеркалом і окинула себе оком: приваблива жінка, із чіткими гранями губ, короткою стрижкою і вічною скалкою зморшки між брів. Хоч останнє завжди додавало мені сексуальності. Чоловіки казали, що ця риса робить мене «розумною».
— Люба Мімі…
Я здригнулась — у кімнаті нечутно з’явився Карл. Попри те, що він був жирний, як свиня, рухатись він умів як кішка.
— … пам’ятаєш, я казав тобі, що скоро приведу особливого клієнта?
Чорт, я думала, то був жарт. Тілом побігли мурашки — у нашій справі ніхто не прагне «особливих клієнтів».
— Чудесненько. Я його привів.
Він ступив крок назад і вимкнув світло. «Ей!» — вигукнула я і напружилась всім тілом.
— Поки що вимкну світло, — винувато зронив Карл. — Клієнту треба звикнути.
Карл вийшов і хтось увійшов. Хтось страшний — я зрозуміла це без погляду у вічі…
Від Раґнара
Дівчина. Чому я не можу знайти її слідів у квартирі?
«Ці безкінечні коридори ведуть тебе у безвість. І таке враження, що спустився сюди ти не цілий — лише частинка твоєї свідомості тут. Лише уривок. О, я пам’ятаю, колись давно, у якомусь непоганому місці існував ТИ (Я!). І що було далі? А що було до цього?»
Я повернувся у свій барліг. Завдання було назначене на завтра. Завтра вночі. Чим тоді зайнятись сьогодні?
«Я заснув. Я опустився сюди. У ці безкінечні коридори світів-снів. Невідомо, де тут початок і кінець. Різома. Загадкова структура, що заплуталась сама у собі і залишилась невизначеною для людського мозку. Щойно ми намагаємось її зафіксувати в уяві, як вона вислизає. І знаєте що це означає? Вона рухається. Різома, немов зміїний клубок, постійно рухається. Всіма частинами водночас».
Ось вони — під ліжком. Жіночі труси. Отже, це правда. Вона була тут. Я заплющив очі, щоб пригадати цю жінку. Обличчя? Голос? Темна чи світла? Як торкалась мене? Немов мелодія, що крутиться на язику. А-а-а, все марно! Розчаровано б’ю кулаком у стіну і викидаю труси у смітник.
Безкінечні коридори спогадів, що постійно рухаються у голові. Немов зміїне кодло.
Я відчиняю вікно, щоб поглянути на нічне місто і вдихнути трохи свіжого повітря. Звісно, у мегаполісі про «свіжість» залишається лише мріяти. Інколи я думаю над тим, щоб поїхати кудись у гори… Проте ці думки йдуть самі собою.
Я не одразу помічаю його. Чорна тінь причаїлась у темряві. Зріст під два метри. Здоровило. Очі — поблискують вогниками вулиць. Я відчуваю, як він стискає свої кулаки і зуби.
І це таке непогане питання насправді: куди йдуть думки? Ми не дуже уважно спостерігаємо за тим звідки вони беруться, але куди вони зникають? Де розчиняються всі ці надважливі думки у нашій голові?