- Як ви себе почуваєте?
Микитюк раптом вiдчув чиюсь руку на плечi, пiдвiв голову. Бiля нього стояв керiвник групи. Зал спорожнiв, лише кiлька чоловiк наближались до виходу. .
Вiн пiдвiвся, сторопiло оглянувся.
- Пора йти?
Над мiстом стояла прозора лiтня нiч.
Повертаючись iз Глазго до Едiнбурга, вiдвiдали рiдне мiстечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будiвля - це хата, в якiй народився спiвець Шотландiї, тут же на подвiр'ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацiкавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гудiли слова гiда:
- Молодий поет полюбляв дiвчат i зiрвав чимало квiток. Та його впiймали за полу. Батько однiєї потерпiлої перестрiв юнака i погрозив убити, якщо вiн не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дiтей...
"Певне, гарна дiвчина була, може, як Муза-Марiйка... - мiркував Микитюк. - Цiкаво, який у неї батько? Теж такий рiшучий, як той односелець Бернса?"
Чим ближче було до Едiнбурга, тим бiльше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничi краєвиди - зеленi горби i видолинки, невеликi гаї, будiвлi ферм, удалинi бовванiли темнi терикони, - Микитюк залишав у пам'ятi цi мiнливi картини i водночас конструював майбутню зустрiч з Музою, передбачав варiанти її виправдань. I жодного разу йому не спало на думку: а може, дiвчина й справдi захворiла?
Скрипить пiд ногами трап.
У каютi, навiть не переодягаючись у пiжаму, лiг перепочити i зiбратися з думками. Шумiла повiтродувка, женучи легкий вiтерець.
"Ну, гаразд, закоханий друже, - запитував себе Микитюк, - може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоцiйний стан, який характеризується... величиною... нi, ступенем втрати здорового глузду! Це витiвки, хитрощi Природи, що мають на метi продовження людського роду. А ти вiдкинь усi чари, поглянь на все тверезо..."
Микитюк зiтхнув. Еге, все це справдi дуже складно.
Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. "Ну що ж, з обличчя не гiрший за iнших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? I заведу - коли... вона покохає".
- Увага! Запрошуємо на вечерю...
Ростислав заспiшив, щоб ранiше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхнiй стiл.
Цокання посуду, голоснi перемови, смiх, жарти. Її не видно.
Сусiди по столу повечеряли, пiшли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. "Чого ця жiнка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти... Стривожена".
- Що? Муза хвора?! Навiть марила? "Перехитрити Природу... Вимкнути бiль..." Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Бiжу, бiжу... Ох, бiдолашна... А я...
Медчастина тут же, на кормi, лише пiднятися три маршi вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гiмалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скiльки. Спочатку свiдомiсть його облягла чорна хмара тривоги i жалю: в той час, як вiн подорожував, дiвчина страждала у тiснявi корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зiйшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радiсть: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортецi, а не тому, що... знехтувала. Iнтуїцiя його не пiдвела - це таки вона, єдина в свiтi...
Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зiйшла радiсть, лiкарка опустила очi.
- Ну, як вашi пацiєнтки? - з веселою жвавiстю запитав Микитюк.
Лiкарка покрутила у пальцях пiнцет, похмуро скапала:
- Ленiнградка нiчого вже, криза минає. А от киянка... щось незрозумiле. Нi на якi болi не скаржилась, i раптом... Боюсь, ми не зможемо нiчого вдiяти...
Микитюк зблiд, обома руками обперся об край столика, за яким сидiла лiкарка.
- Дiагноз? Дiагноз установили?
- Так. Сепсис.
- А лiкування?
- Антибiотики. Переливання кровi. Нiщо не допомагає.
Микитюк одiрвався вiд столика, мовчки заходив по передпокою.
- Не треба так хвилюватися, - обiзвалася лiкарка. - Вона вам хто?
- Майбутня дружина.
- А-а...
Лiкарка пiдвелася i прочинила дверi iзолятора:
- Зайдiть.
Муза-Марiйка лежала на бiлiй постелi пiд бiлим простирадлом з розплющеними очима, що темнiли, як двi сливи. О боже, як вона помарнiла! Щоки сiрi, землистi, дихання прискорене.
Ростислав узяв її за руку - гаряча, як вогонь.
- Що сталося, люба?
- Вона непритомна, - констатувала лiкарка. - Навiть ваш "їжачок"...
Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.
- "Їжачок"? Ага, так... Готуйте шприц! Я миттю... - I кинувся до виходу.
На бiль не скаржилась... Ну, ясно - вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, i як вiн тодi не здогадався? Поспiшав. I зараз треба квапитись, це просто щастя, що вiн узяв того каламарчика iз собою.
Ключик не потрапляв у гнiздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарештi вхопив каламарчика i, полишивши чемодан розкритим, а дверi в каюту незачиненими, побiг до сходiв.
Лiкарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рiдину, кiлька разiв струснула скляночку i поставила на столик.
- Нiякої етикетки... Що це?
- Це звiдти, що й "їжачок" - iз Гiмалаїв. По краплинi збирав... Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.
- Ви пересвiдчились, що ця есенцiя...
- Препарат не пройшов клiнiчного випробування, я просто не встиг. Його дiю я перевiряв на собi...
- Ну, знаєте... Ризик...
- Нехай i ризик, але ж iншого виходу нема. Давайте шприц!
Лiкарка насупила брови.
- Я на себе такої вiдповiдальностi взяти не можу.
- Я беру! - з викликом сказав Микитюк.
- Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою - то iнше, а це вводити в органiзм...
- Вона ж гине, помирає - ви ж самi сказали! - розпачливо вигукнув Микитюк. - Хiба не ваш обов'язок випробувати все...
- Так. I ми зробили все можливе. Загляньте в iсторiю хвороби.
Микитюк вхопив телефонну трубку:
- Попрошу капiтана!
Може, з хвилину роз'яснював капiтановi ситуацiю, iнформував про живлючий гiмалайський екстракт.
- Бузанова? Тут. Передаю.
Товстуха тiльки сопiла, притуливши трубку до вуха. "I це лiкарка... думав Микитюк. - Розминулась з покликанням, її мiсце на Бессарабському ринку..."
- Ну що ж. Раз капiтан наказує... Але ви дайте менi розписку. На всяк випадок.
Кров шугнула Ростиславовi в скронi, вiдчув, як раптово пiднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.
"Та ну її, цю бочку, - розгнiваний сiв до столика, вихопив ручку з бокової кишенi: - Витримка, витримка, спокiй... А то ще руки тремтiтимуть".
- Ну, все? Давайте шприц, я сам.
...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.
Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.
- Це ти? - прошепотiла. - Що зi мною було?
- Скажу. Я багато тобi скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дiвчисько.
Хотiла усмiхнутись, та не змогла, тiльки сiпнулися губи.
Наступного ранку Муза-Марiйка пiдвелася.
Ростислав, мiцно пiдтримуючи її за лiкоть, вивiв на палубу. Навколо шумiло море. Едiнбург уже був далеко за обрiєм. Попереду - також за обрiєм Пiвнiчна Норвегiя, Тромсе i Нордкап. Муза-Марiйка сидiла мовчки, поглядаючи на хвилi за бортом. А тодi спитала:
- Скажи, а вiдчуття болю повернеться, доки ми... одружимось?
- В життi без болю не обiйтися.