Якось я кажу так собі, ніби між іншим, що в тикві вода застоялася. Почув Будара, вихопив посудину в мене з рук і вниз побіг з гори. Гукав я його, вернися, кричу... Де там! До джерела верства вниз крутим схилом і верства назад. Приніс.
Пробули з нами Будари рівно місяць, навчилися ремеслу і стали працювати самостійно, для себе. Вони ще з нами були, коли заходилися хату ставити. Допомагали ми їм, чим могли,— ощіп там, крокви, рами, двері... За той місяць Будари сорок цілкових заробили. Утамували бідолахи голод, приодяглися, звісно, по-лісовому. Стіни вже стояли, коли вони кинули хату й заходилися коло повітки. За два тижні склали. Простора була повітка — п’ять корів з телятами помістилися б. Прийшли вони сюди, зрозумів я, добра нажити й оселитися назавжди. Дата так радів з їхньої загарливості, наче вони для нього старалися.
Добрий він був, батоно![7] Пам’ятаю, якось опівдні ми з Датою відпочиваємо, обідаємо. Прийшли Будара і Будариха. Ми їх запросили до їжі, яку бог послав. Сидимо вчотирьох — про те, про се. Аж ось Будариха й каже: «Ми ремесло ваше поки що не дуже добре знаємо, клепок на карбованець за день натісуємо, не більше, а витрати, самі знаєте, які: хату треба закінчити, по господарству се-те купити. Ось корову хочемо найперше, та грошей не вистачає. Позичте п’ятнадцять карбованців, у цю неділю підемо корову купувати, а борг хоч відробимо, хоч — грішми». Дата не дав мені й слова сказати, відлічив Бударисі п’ятнадцять цілкових,— таким, каже, нічого не шкода, хай вам бог помагає. Подякували вони нам і раз, і вдруге й пішли.
Правду кажучи, не сподобалося мені ні їхнє прохання, ні що Дата грошей їм дав. Не через жадібність, бог свідок. Я не став таїтися, сказав Даті. «А все ж таки, чому не до душі? — здивувався він.— Можеш сказати?» — «Не знаю,— кажу,— відчуваю, добра не буде. Побачиш, моя буде правда».
У неділю Будара з Бударихою ще затемна вийшли з села, раненько на базар у Баракаєвку. А в селі тим часом і старе й мале, і тутешні й зайшлі — всі вже знали, що пішли вони купувати корову. Я ще з самого ранку помітив — неспокійно в нас, незвично: чоловіки всі мовчать, молодиці дивляться злостиво. Що таке, думаю? Це я про тамтешніх кажу, про місцевих. Зайшлих майже не було нікого, порозходилися хто куди.
Наш хуторець на косогорі лежав, і з майдану, де завжди народ збирався, дорогу на Баракаєвку видно було, як на долоні. Коли сонце перекотилося за обідню пору, повисипали всі на вулицю сім’ями, порозсідалися на ганках, на лавках, на колодах і не зводили очей з дороги. Сидять мовчки, рідко хто словом перемовиться, дивляться, мов сичі, наче ждуть чужого похорону. Я здогадувався, чого ждуть, але на всяк випадок прислухався, про що балакають,— і справді, Бударів ждуть. Коли хто в селі купить худобину, а сусід прибіжить на неї глянути — це діло звичайне. Але в тих, скажених, не менше п’яти корів було на кожного, та свині ще, та кози, а що вже курей, качок, гусей — не злічити. Тому й дивно мені було, що вони через Бударину корову гають стільки часу. Прийшли вони сюди всі голодні й босі, а тепер надто вже розбагатіли. У них викорчувані ділянки були, картоплі садили силу-силенну. Врожай у тих краях небачений. Картопля добірна, одного сорту — із синьою шкуркою. Дрібна — як кулак, велика — як головка капусти. Один-два мішки посадить, а двадцять п’ять накопає. І продавали. На базар несли навесні — коли дорога. Та ще під пашнею й кукурудзою скільки землі, та від лісу доход — от і полічи. Влади в тій глушині немає, брати податок нікому. Багаті вони, дуже багаті! Але чого ж вони так ждуть Бударину корову — насупилися, скулилися в кулак? Сказав Даті, він щось сокирою майстрував. Покинув. Сіли й ми на лавку до тутешніх.
А Будари з коровою припізнилися. Усі мовчать, пожурилися — далі нікуди.
— Видно, корову в них украли,— сказав один.
Сміх такий здійнявся, немов він бозна-який жарт утяв. Підбадьорився базікало й додає:
— Мабуть, і Будару з Бударихою розбійники прирізали!
Знову регіт.
Той пустився вже на всі заставки — регочуть ще більше. Набридло, видно,— змовкли. Жартівник знов давай блазнювати, але вже марно. Понаїжачувалися, мовчать, чути, як і муха пролетить. З півгодини минуло.
Показалися Будари. Ідуть повільно. Попереду Будара, корову веде за налигач, за коровою — Будариха з лозиною.
— А Будари козу купили! Козу! — сказав хтось.
Засміялися всі, тільки ледь чутно, про себе, щоб до Бударів не долинуло. Та була то не коза, а корова. Гарної гірської породи, тільки вони, дурні, в тій породі нічого не тямили. Такого надою, як у них у всіх, Бударина корова, звісна річ, не могла дати, зате з її молока масла вдвічі або й утричі більше можна було наколотити. Вони не могли цього знати, ото ж і раділи — корова, мовляв, мала, і молоком її не заллєшся.
Вийшли Будари по косогору, і, коли залишилось до них кроків двадцять, хтось сказав:
— Та вони ж безхвосту корову купили, подивіться, безхвоста.
Кінчик хвоста в корови й справді був обрубаний вершків на три, а може, й більше. У лісових краях чим довший у корови хвіст, тим воно краще — мух і мошку їй зручніше відганяти, куцохвоста худобина замучиться, мухи їй так дошкулятимуть, що й молоко пропаде. Побачили вони обрубаний хвіст і вгамувалися: Будариній корові до їхніх далеко!
Порозходилися люди по хатах, і спорожніла вулиця.
— Бачив, чим тішаться, дурні? — каже Дата. — Багатий сусід у біді поміч, в горі — опора! І що воно за люди, не збагну!
І справді Дата їх не розумів, а все через те, що не знав. А я знав, Вони одне одного поїдом їли, чуже добро їм очі кололо; не люди — самі тобі заздрощі. Заздрощі згризли їх. Коли злидота розживеться, вона завжди отака робиться. І в селищі цьому, розбагатівши, жиріла злидота. Недобрий був люд, дурний. Не віриш? Я зараз тобі таке розкажу про Будар та їхню корову, що ти ворогові своєму такого не побажаєш!
Загнали Будари свою безхвосту в повітку, простору, як папські хороми. І що ти думаєш? У всьому хуторі другої такої дійної корови не знайдеш. Ніхто вірити не хотів, коли та куца корівка молока більше за інших почала давати. А Будариха, вража жінка, діп’яла десь скляну посудину, внесе в повітку порожню, винесе повну і в цілого села на очах іде собі в хату. Знала, стерво не молодиця, сусіди відхиляють занавіски й визирають, від заздрощів корчаться. І так статечно йшла, наче годувальниця, а в руках у неї не банка з молоком, а княже дитя. Ой же й хитра молодиця, весь хутір збурила.
Настав час, перед самим отеленням почала Бударина корова сохнути. Походила в череду так, може, з місяць, а тоді й зовсім пропала. Поповзли по селу чутки — утекла в Бударихи корова, та й годі. Зовсім знавісніли люди — бігають одне до одного, плещуть язиками: та в тієї ж кози тільки три тижні й передою було. Відомо ж — деяка скотина тікає кудись телитися. Будари шукали корову — не знайшли. І ми з Датою облазили кожен ярок і закуток — де ж та корова! Уже смерком повертаємося в хутір, чуємо, тужить хтось. Ми — туди й бачимо: корова Бударів лежить з перерізаною горлянкою, а поруч попелясте телятко з розтрощеною головою; тут і кілок валяється. Будариха на колінах, простоволоса, тужить. А кругом людей душ сім-вісім, усі з тих, кому куца Бударина корівка була не на радість. І стоять з такими пиками, наче ні вони, ні діти їхні зроду такого горя не бачили, а що вже вони тут не винні — то нічого й казати.
— Ти тільки подивися на цих виродків, Дігво-братику! Ти бачиш, що наробили? — шепоче мені Дата.— Хоч убий мене, це ж хтось з них і взяв гріх на душу!
Розсердився Дата, весь тремтить. Схопив кілок і з кілком на тих плакальників. Вони врозтіч, як таргани. Та швидко як — тільки я подумав утихомирити Дату, а їх уже й нема нікого.