— Бери кості, Селіме! — почув я голос Луки.
— А навіщо? — спитав він, усміхаючись.
— Бери, тобі кажуть!
Селім підперезався, взяв кості й підкинув їх на долоні».
— Ну, взяв. А тепер що?
— Кинь шістку!
Бондар поклав кості на дошку, помахав рукою перед самим носом у Луки й сказав:
— Іди й роби своє діло!
Лука вихопив із-за пазухи револьвера, звів курок і, націливши дуло на Селіма, наказав йому сісти. Селім зрозумів, Що тут пахне смаленим, і сів на стілець, сполотнівши до смерті.
У майстерні стало тихо.
— Бери кості! — почув я голос Луки.
Селім узяв кості.
— Шістку метай, шістку!
Селім перемішав кості — дивно якось робив він це,— кинув їх на дошку.
І справді випала шістка.
— Візьми ще раз і метни четвірку,— сказав Лука.
Селім був блідий, на лобі — піт, Очі люті-прелюті.
— Метай, метай, четвірку метни!
Метнув четвірку.
— Тепер витягни гроші й віддай Махмудові! — сказав Лука.
Селім вичікував.
Чекав і Лука.
Селім скоса зиркнув на дуло револьвера, майже притиснуте до його грудей, витяг гроші й кинув їх на дошку.
— Забирай свої,— сказав Лука Махмудові.
Махмуд одлічив гроші — добрих три чверті забрав, решту кинув назад.
Мовчали довго.
— Навіщо відняв? — тихо спитав Селім Луку.
— Обманом виграв!
— Кожен робить, що йому хочеться,— сказав Селім.— Я граю в нарди.
— І я зробив, що мені захотілося: відняв у тебе, оддав йому! — сказав Лука.
Селім пішов до виходу. Біля порога обернувсь і сказав Луці:
— Хочеш показати, який ти сміливий?.. І так знаємо. Брехати не буду — таких не багато стрічав.
— Зате таких, як ти, багато. А я — ніякий. І сміливістю не хизуюся,— мовив Лука.
Селім, тупцяючи біля порога, перш ніж одчинити двері, сказав йому:
— І тут твоя правда, Дато, таких, як я, багато, вся наша земля. В твоєму віці я був такий самий, може, трохи гірший. Час бере своє — відмовивсь я змінювати цей світ, торгую діжками. Світ з отаких складається,— він кивнув на Махмуда.— Не виправиш. Знає — в мене не виграє,— а сідає грати. Не сьогодні, то завтра знову мені програє. Чому? Сподівається виграти, жадібний дуже!
Черкес підскочив до Селіма. Пролунав ляпас.
— Іншим разом іще додам.
Селім вийшов, не сказавши ані слова. Пішов і Лука.
— А воно й справді,— сказав один з підмайстрів.— Яке кому діло, махлюють чи не махлюють!
— Отакий уже він є, не любить...— Гедеван обірвав фразу і поплескав мене по потилиці.— Іди собі.
Я вискочив з майстерні.
«Де пропадав? — накинувся на мене Маруда.— В яких чортів собачих запропастився?» Я був такий приголомшений усім побаченим, що якби він і не спитав мене, все одно про все розказав би. До ладу, з усіма подробицями геть усе до слова розказав я йому. «Чуб у того черкеса не світлий часом?» — спитав Маруда. «Світлий»,— кажу. Минуло трохи часу, і він знову запитав: «Того чорта з гнилого болота Лукою звати, а Селім, кажеш, назвав його Датою?» — «Еге»,— сказав я, і раптом мені стало страшно. Я не розумів, що мене налякало, але відчував: погано роблю.
Лука вернувся додому рано. Після вечері я спитав його:
— Ти відібрав у Селіма гроші, тому що він обдурював, еге?
Лука кивнув головою.
— Усяка гра — обман,— мовив я.
— Правильно! — згодився він.— А звідки ти знаєш?
— Маруда сказав. Іще він сказав, що на світі всі обдурюють одне одного.
Лука довго мовчав. Здавалося, забув про мене, та раптом обернувся й сказав мені:
— Не всі. Більшість!
Я рідко зустрічав Луку на базарі й дуже здивувався, коли на другий день він підійшов до нашого грального столика й став спостерігати за грою. Цілу годину простояв і подався собі. А тоді повернувся й кинув двогривеника на квадрат з трьома крапками — «се»... Він повільно програвав. Я тому кажу повільно, що така то гра: тричі, чотири рази програєш, а тоді раз, а може, двічі виграєш. Але наприкінці напевно будеш з програшем. За півгодини Лука програв три карбованці. Я показував йому на мигах: не грай, кинь...
Він програвся й пішов.
Дома я застав його за столом перед купкою дрібних грошей і папером, розграфленим, як наш гральний столик. Лука грав сам з собою. Грав довго, все радіючи з чогось. І чим довше грав, тим дужче радів. Нарешті він одірвався від гри.
— Маруда знає, що я твій постоялець? — спитав несподівано Лука.— Казав ти йому про де? Згадай!
Я довго рився в пам’яті. Скільки я йому понарозказував, може, й про це бовкнув. Ні, здається, не казав.
— Затям собі: коли питатиме про мене, відповідай, що на думку спаде, але про це,— Лука показав на гру,— ані слова, зрозумів?
Назавтра вранці я знову побачив Луку на базарі. Він стояв оддалік, скоса стежачи за нашим столиком. Коли зібралися люди, він підійшов і почав грати.
Через годину Маруда звалив мені на плечі столика, і ми залишили базар.
— Тридцять п’ять карбованців узяв з собою, і жодної копійки не лишилося! — сказав хазяїн.— Програв. Нічого не розумію...
Я й сам нічого не розумів. За весь час, скільки я працював у Маруди, такого не бувало. Та й бути не могло — так мені здавалося.
Приплентали ми в Марудину халупу. Хазяїн дістав горілку, набрав квашеної капусти й почав думати. Я жував капусту, дивився на Маруду, чекав, що він придумає.
Маруда випив півпляшки й загадав нести столика на базар. Наздожену, каже.
Я пройшов уже половину дороги, коли він наздогнав мене. Небо було ясне, безхмарне — Стояла гарна ігрова погода. Заходячи на базар, Маруда дав мені п’ятдесят карбованців і загадав розміняти. Я забіг до сідлярів і побачив там Луку. Тепер мені ясно стало: весь цей час він висиджував у майстернях і крамницях своїх земляків.
— Знову заявилися? — спитали вони.
Я мовчки кивнув.
Люди посходилися, тільки-но ми поставили столика. Прийшов і Лука. Не минуло й години, як не лишилося нічого ні від Марудиних п’ятдесяти карбованців, ні від тих грошей, які він устиг виграти.
Знов Маруда звалив на мене столика, і ми доплентали додому.
— Грузин виграє! — сказав мій хазяїн. — Лукою звати, еге? Не бачив, щоб так щастило. Увесь час таланить. І виграє саме тоді, коли великі гроші ставить. Та нічого. Побачимо, чи довго так таланитиме!
І на третій день Лука нас обчистив, а на четвертий, коли він поклав гроші на стіл, Маруда відмовився з ним грати. Лука пішов; здавалося, настав край хазяїновій біді.
Та де там: що не день — поверталися ми з базару обідрані, як липка. Хто тільки в нас не вигравав, та найчастіше — ремісники-грузини.
Від того дня, як ми вперше програли Луці, минуло вже два тижні. У Маруди не лишилося нічогісінько. Грати далі не було ніякого сенсу — програш став законом, Марудине діло було знищене. Та хазяїна мого не тільки це вбивало. Як щастило вигравати людям, яких підсилав Лука,— ось чого він не міг зрозуміти.
Маруду з’їдала злість, він банкротував. Гусей, як я тепер зрозумів, хазяїн мій закуповував на виграні гроші. А тепер і закуповувати немає за що, і завдаток пропадав.
А все ж таки мене Маруда не відпускав, служба, мовляв, лишається службою! Більше як двогривеника він мені не платив, та я й на те був згодний. Цілими днями відсиджувалися ми в його халупі — Маруда пив і закушував капустою. Я їв капусту і заїдав хлібом. Після першої чарки його дозоляли думки:
— Через місяць забирати гусей, а за що? Завдатку вже не повернуть — скоро осінь, їхнє право. Виходить, пропав завдаток! Позичити? Де? В кого?..