Такі запитання виникали в нього після першої чарки, а після другої він вів далі й нарікав:
— Не той уже базар, гра кінчилася. Переїхати в іншу станицю? А там що? Грай не грай, а за місяць грошей на гусей однаково не збереш. Що ж мені робити?
А за третьою мін хазяїн плакався:
— Кажуть, є бог! Якби він був, хіба допустив би, щоб отак усе обернулося?! Гра скінчилася, завдаток пропав...
По цих словах Маруда заливався сльозами й засинав. Я йшов додому, а вранці починалося все спочатку.
Якось Маруда надпив першу чарку і вп’явся очима в мене.
— Лукою його звати, кажеш, а Селім називав Датою?
У мене язик приріс до піднебіння, але Маруді відповідь моя й не потрібна була, він надпив іще, пожував капусти й знову поринув у роздуми.
Бог свідок, не брешу, годину просидів він, не поворухнувшись. Потім підвівся й покликав мене за собою.
Була неділя. Базар роєм роївся. Строката юрба місила рідку грязь. До обіду Маруда вештався по духанах, майстернях, лавках, шептався з якимись людьми. Мене з собою не брав, я лишався надворі. Про що він шептався, які справи облагоджував, я не міг утямити, але відчував недобре, і волочитися за ним не вистачало в мене сили. Наприкінці зайшов він до Селіма-бондаря, в якого Лука відібрав гроші й віддав Махмудові. Пробув у нього довго. Вийшли вони вдвох і все шепталися. Як зараз бачу, боявся чогось Селім.
— Хасана не бачив? — спитав мене Маруда, коли Селім вернувся в духан.
— Униз пройшов.
Хасан був городовий на базарі. Справу він поставив так, що всі трактирники, торговці, перекупники, гендлярі щодня, як данину, давали йому хабара. Жадібний він був — п’ятаком і то не гребував. Коли Маруда держав гру на своєму столику, Хасан і в нього стояв на жалуванні.
Знайшли ми Хасана там, де торгували худобою. Він лаявся з циганом, кричав, що коняка в цигана крадена. Циганів полтиник покотився в кишеню до Хасана, і городовий змовк. Маруда непомітно підкликав його.
— Діло є! — шепнув мій хазяїн Хасанові, одвівши його набік.— Треба тут узяти одного.
— Кого це?
— А є тут такий.
— Чого накоїв?
— Яке твоє діло! Заарештуй і тримай в участку, поки я сходжу по поліцмейстера. Скільки за це візьмеш?
— По Шевеліхіна? Шевеліхіну сьогодні не до тебе. Гості в нього.
— Знову ж не твоє діло. Приведу. Скільки це коштуватиме?
— А зброя в того чоловіка є? — спитав Хасан-городовий.
— При собі ніби немає, але сам ти його не візьмеш, ще двох, а може, й трьох прихопити треба!
— Та хто ж це такий?.. Двох-трьох, кажеш, поліцейських?., їм теж належить.
— Аякже... Хапай в обидві жмені!
— Даром не підуть.
— А скільки заправиш... за трьох поліцейських?
— По три карбованці на голову.
— Це тобто дев’ять карбованців?! — перепитав мій хазяїн.
— Червінець. Карбованець на горілку з закускою.
— А тобі?
— Мені? — Хасан задумався.— Мені п’ять карбованців.
— Як же це, падло ти найостанніше? Городовий дорожчий від поліцейського, виходить?
— Як хочеш... Піди провітрись, а тоді прийдеш. Зараз півтора червінця шкодуєш, завтра за п’ять не вламаєш. Твоє дільце з душком, ти вже мені й не кажи.
Городовий повернувся й пішов собі. Маруда кинувся за ним.
— Гаразд, по руках. Іди забирай його. Гроші — потім.
— Шукай дурнів, — Хасан знову повернувся до Маруди спиною.
Що було робити. Маруда витяг гроші.
— Бери!.. П’ять карбованців буду винен.
Хасан озирнувся сюди-туди, прикрикнув на когось... Маруда всунув йому в кишеню червінця. Хасанова рука шукнула слідом — перевірити золотий навпомацки.
— Хто він і де його брати?
Спочатку приведи поліцейських.
Біля поліцейського участку ми не ждали й п’яти хвилин, як Хасан вивів трьох поліцейських, пошептався, з Марудою — я жодного слова не розібрав,— потім втовкмачив щось і поліцейським — уже на ходу. Ми з Марудою лишилися біля майстерні кинджальників. Хасан з поліцейськими ввірвалися в трактир Папчука, швидко вивели звідти Луку із зв’язаними руками й повели в у часток.
— Ну, гроші тепер будуть! — радів Маруда, дивлячись услід поліцейським.— П’ять тисяч... менше не візьму. Шевеліхіну — половину, більше нехай і не просить. Дві з половиною тисячі одержу — тобі п’ять червінців. Ти заробив. Без тебе я не впорався б з цим ділом. Тепер — до поліцмейстера. Сьогодні ж неділя. Пропустять? Ходімо!
Я знехотя поплентався за ним. Спочатку намагався не відставати, а потім серед тлуму людей загубив Маруду. Шукати його не став. Був як очманілий. Стою, ноги не несуть. То хтось один штовхне плечем, то другий, то потурять туди, то сюди. А мені все байдуже, не бачу нічого, не чую.
І почало мені верзтися, що життя десь далеко, а я один, навколо — ані душі, тільки в очах усе миготить. Не знаю вже і як, опам’ятався я в шапкарів. У майстерні нічого не змінилося. Гедеван розкроював каракулеві шкурки й кидав їх підмайстрам. Десь у кутку кімнати галасливо постукували — грали в нарди.
— Дядю Гедеван, Луку заарештували,— сказав я, немов уві сні.
Гедеван підвів на мене очі, довго роздивлявся, підкликав ближче, розпитав і повідомив про це гравцям у нарди. Одним з гравців був Махмуд. Їм я знов розказав, як усе було.
На якусь хвильку запала тиша.
Потім другий гравець мовив:
— Правду казав Селім, не подобається йому білий світ, переробляти зібрався! Казав я йому,— не чіпай Маруди, це добром не кінчиться. Дурний чоловік. Кидай кості!
— Кидай кості, кажеш? Якщо світ отаким падлом, як ти, набитий, то й сонце нехай не світить? — сказав йому на те Махмуд.— Не з твоїм курячим розумом вчинки благородної людини обговорювати. Геть звідси!
Махмудів партнер по нардах хотів був заперечити, та передумав, махнув рукою і вийшов.
І знов тиша. «Якщо стільки дорослих думають, як врятувати Луку, може, й справді можна його виручити»,— зрадів я.
Мовчанку порушив Махмуд:
— Виходить, Хасан-городовий не знає, кого й навіщо заарештував?
— Маруда сказав йому: то не твоє діло,— швидко відповів я.
— Маруда до Шевеліхіна пішов?
— До Шевеліхіна. Сказав, що його до нього пустять.
— Ти називаєш його Марудою-дурнем, а він он яку свиню підкласти зумів.— Махмуд хруснув пальцями.— Я зараз таке влаштую,— внукам до могили буде з чого сміятися.
Гедеван простягнув Махмудові гроші.
— Не треба. Стільки й не потрібно,— Махмуд усміхнувся йому.— В нашій державі закон — найдешевший товар. Ціна цьому товарові — від чарки горілки до десяти червінців. За те й люблю я свою батьківщину, що добре діло в ній не дорого коштує. А то переїхав би кудись далі.
Махмуд вийшов з майстерні, я намагався не відставати від нього. Біля будинку Бур’янова, що навпроти поліцейського участку, він зупинився й сказав:
— Зайди з двору й подивися в загратовані віконця, що робиться в поліцейському участку.
Я підкрався до віконця, зазирнув і швидко вернувся до Махмуда.
— У кімнаті ліворуч троє поліцейських. Двоє сплять, третій махрою чадить. У кімнаті праворуч Хасан-городовий сидить за столом, а Лука — на лавці. Більше нікого немає.
— Тепер піди поклич Хасана. Скажи йому, що Махмуд чекав його в терміновій справі. Тільки щоб ніхто не чув!.. Тихенько скажи.
Я пройшов в участок повз поліцейських і викликав Хасана, як звелів Махмуд.
Почувши ім’я Махмуда, Хасан насторожився:
— Біжи, я прийду!
Я вибіг з участку, перестрибнув знову через Бур’янову огорожу й причаївся.
Прийшов Хасан.
— Чого тобі?
— За скільки того чоловіка випустиш? — спитав Махмуд.
— Якого там чоловіка випустити? Про що ти говориш?
— Тихіше! Котрого для Маруди заарештували.
Хасан мовчки вп’явся очима в Махмуда.
А Махмуд ніби між іншим і каже йому:
— Учора Шевеліхін питав мене, чи не знаю я, де поділися коні Бастанова, він ладен сам їх викупити, за свої гроші, бог з ними, каже, із злодіями, не до них.