Один з фраєрів, той, що трохи старший, підкликав Шаліко — він біля столів прислужував,— шепнув йому щось на вухо, показав очима на сусідній стіл і тицьнув троячку. Шаліко взяв гроші, кивнув — і прямісінько до нас. Поки він підходив, наш сусід підніс Ташиколину папіросу до носа, понюхав і покосився на фраєрів — ой як недобре!
Шаліко підійшов до того чоловіка, що сидів поруч нашого стола, та й каже:
— Пане! Прийшли нові гості, а сісти їм ніде, вони пропонують вам три карбованці, якщо ви поступитеся їм своїм столом... На мене не ображайтеся — я служник.
Поки Шаліко говорив, наш сусід знов понюхав запалену папіросу Ташиколи й загасив її. Був він дуже спокійний. А загасив знаєш як? Спочатку пальцями скинув вогонь, потім знайшов на столі краплю вина, обережно доторкнувся до неї недокурком, пересвідчився, що погасив, поклав недокурок у кишеню і тільки тоді помітив Шаліко:
— Якби я був сам — інша річ. А нас двоє, і треба спитати мого гостя. Іди, брате, й приходь трохи пізніше.
Шаліко всміхнувся у вуса:
— Та що ви, пане! Про що його питати? Це ж Ташикола, тутешній жебрак. Він за п’ятака до Мухранського мосту дійде, пританцьовуючи кінтоурі[46].
А фраєри чекали, понахнюплювалися.
— Іди, брате, а як прийдеш пізніше, я тобі відповім,— і чоловік той одвернувся від Шаліко, вже не слухаючи його.
— Тут бійкою пахне,— сказав Дзоба,— і той чоловік може вислизнути з моїх рук, а то хоч би вони були синками самого Тамамшева, він би в мене подивився, як я з них шкуру спускаю! — мовив Дзоба і чвиркнув крізь зуби.
Ташикола попоїв, потер руки, дуже вдоволений, і хотів був іти. Наш сусід дав йому тютюну. Неборака побачив, що ніхто його не квапить, скрутив цигарку, сів зручніше, заклав ногу на ногу й зачадив.
Правду кажучи, мені подобалось, як поводиться Дзобин кривдник. Я сидів і думав, що він іще зробить, як поверне...
Аж ось входить у духан Захар Карпович. Ти Захара Карповича пам’ятаєш?.. Асламазова. Не пам’ятаєш, ну, Косого Карапета син? Він тобі й печатку хоч яку зробить, і гербовий папір, і все, що забажаєш. Згадав?.. Захар Карпович — аякже!.. Та його й за людину не мали! А прозвали так тому, що як здалеку подивишся на нього — справжнісінький тобі міністр: капелюх, галстук, палиця з головкою, черевики з гамашами... А ближче підійдеш — усе пообстрьопуване, виношене, лахмітник його дрантя й даром не взяв би. Сам себе в оману вводив — не інакше. Ну, так ось, увійшов він, обвів очима духан, став край прилавка. Двері в кухню були відчинені, і він пальцем поманив звідти когось. Вийшла Маро, подружка моя. Захар Карпович шепнув їй на вухо й зник з духану. Я цьому ділу не надав значення — вони були сусіди, моя Маро і Захар Карпович, але той чоловік, що сидів поруч нас, так на них подивився... треба було бачити як.
А Дзоби од вина не одтягнеш, очі кров’ю поналивалися.
— Ти чого, Дзобо-братику, набурмосився, наче буйвол... може, сталося щось? — Я навмисне, ніби жартую, щоб розвіяти його, а разом вивідати, що в нього на думці.— Зовсім занудився.
— Що сталося, питаєш? Ти подивися, в нього в правій кишені револьвер. А мені з чим іти звелиш?.. З голими руками?!
Мене холодний піт пройняв. Я тепер зрозумів, Дзоба від своїх слів не відступить, хоч би то був не те що Дата Туташхіа, а сам архангел Гавриїл. Коли ти з людиною все життя знаєшся й сто разів пройшов з нею крізь сито й решето, ти, як дяк молитву, по одному тільки словечку всю її напам’ять прочитаєш. Так як оце... За Арутюнового синка Георгій Матіашвілі та його хлопці тридцять тисяч взяли, а згодом справа так повернула, що вони всі на каторгу загуркотіли. Дзоба тоді зразу сказав — це рука водоноса Чихо, він хлопців загнав. Я йому: з чого ти взяв, і звідки в твій черепок запало, що він, а не хтось інший їх продав, навіщо тобі руки бруднити? Та де там, він і слухати не схотів. Мені до його справ рукою не дотягтися, а він два роки на це вгатив, і якось раз каже мені — я точно взнав, тих хлопців він засадив. Сказати тобі не можу, як я його благав! А він усе своєї: такій людині — не жити. Схопив камінь — і по голові того. Знайшли водоноса Чихо з розтрощеною головою. А Дзобі хоч би що. Я ж кажу, везучий він був неймовірно. Так отой водонос Чихо на інших лихо наслав. А тут сидить поруч нас чоловік, якого Дзоба ціле життя шукав і ціле життя в думках тримав, що він занапастив його сім’ю, то що ж, Дзоба тепер його живого випустить? І не випустив би, але така вже доля — сьогодні всміхається тобі, а завтра...
— Ох і злопам’ятний же ти, Дзобо! — А що я міг ще сказати? Він би від свого все одно не відступив. Що має бути, те буде. Якби тільки справа чисто була зроблена,— лиш про це я зараз і мріяв.
З кухні вийшла Маро, попрямувала до нашого сусіда й шепнула йому:
— Той, кого ви чекали, звелів вам переказати, що він удома, нехай, сказав, приходить!
Він кивнув головою і попросив Маро прислати Шаліко.
Служник Шаліко прийшов.
— Давай ті три карбованці, і ми звільнимо місце,— сказав він Шаліко.
Шаліко витяг гроші, подав йому.
— Поклади! — мовив наш сусід і тицьнув пальцем у стіл.
Служник поклав гроші на стіл.
— Скільки з нас?
Шаліко порахував і сказав скільки.
Наш сусід розрахувався й каже Ташиколі:
— Ці гроші візьми собі. Вони твої, ці три карбованці... Бери і йди звідси швидше, а то вони віднімуть їх у тебе. Такий народ Ці люди.
Ташикола схопив гроші й дременув.
Фраери посунули до нашого місця, і не встиг наш сусід підвестися, як вони нависли над ним.
— Ти чого це, нечисть з каламутного болота, наші грошики що, за кульшу б тебе вкусили? — сказав старший фраєр.
— Вони були вже не ваші, а мої,— відповів він і окинув їх крижаним поглядом.— Я віддав їх кому мені захотілося!
І все — обернувся й до дверей. Він уже вийшов з духану, коли один з фраєрів круто виматюкався і — за ним, другий теж поривався, але старший фраєр натиснув йому рукою на плече й посадив на місце:
— Обійдемося без галасу. Дасть йому й повернеться.
Дзоба підморгнув мені, і ми повставали. Тільки-но вийшли, чуємо, фраєр гукає: «Почекай!» Наш сусід зупинився, обернувсь.
— Чого вам треба, добродію?
Фраєр лясь його по обличчю й каже:
— Оце й усе, більше нічого.
Той фраєр був хлопець здоровенний і дав добряче.
— Добре, коли більше нічого,— сказав Дзобин кривдник, повернувся й пішов собі.
— Вах! — в один голос сказали фраєр і Дзоба.
Дзобин кривдник ступив кроків двадцять, коли фраєр знову кинувся за ним і знов гукнув. Той стишив ходу, і, коли фраєр наблизився до нього впритул, обернувся і до фраєрового живота — револьвер. У фраєра з горлянки вирвався якийсь писк, і він підняв руки.
— Опусти! Ніхто не велів тобі підіймати руки!
Фраєр опустив.
— Чого тобі від мене треба, братику? — спитав він приязно.— Не все можна купити за гроші на цій землі. Я хотів, щоб ти це зрозумів, тому й віддав твої гроші жебракові. Ви мене спочатку вибатькували. Тепер ти мене наздогнав і вдарив. Я тобі нічого не сказав. По-перше, мені зараз не до тебе. А по-друге — протверезиться, думаю, зрозуміє, що погано вчинив,— і простив тебе. А ти не вгамовуєшся. Якщо людина тебе простила, не думай, що вона слабка й через слабкість поступилася тобі. Зараз ти в моїх руках з усіма твоїми бебехами, що схочу, те й зроблю з тобою. Захочу — вибатькую, захочу — поб’ю, захочу — вб’ю, а захочу — змушу оцю ось штучку до краю докурити. Порох вибухне, і ті веселощі, які ти й твої приятелі для себе готували, мені й оцим людям дістануться.— Він витяг з кишені Ташиколин недокурок.— Ану, роззяв рота! Отак... закури!