Фраєр так заметушився, наче вогонь треба було піднести намісникові.
— Як захочу, так і буде. Моя на все воля. А чому, знаєш? Тому, братику, що сила в моїх руках!.. Виплюнь оту гидоту з рота, я тобі кажу!.. Отак... А що я тепер зроблю, як ти думаєш? Іще раз прощу тебе! Іди геть і постарайся не робити більше нічого подібного, а коли хтось тебе образить, пам’ятай, краще простити, ніж вибачити. Іди звідси!
Він чекав, коли піде фраєр. А фраєр стояв і не міг отямитися.
— Іди, кому сказано!— мовив він і пішов своєю дорогою.
Фраєр, похнюпившись, попрямував до духану.
Торохтячи, промчала парокінна підвода.
— Бачив? — сказав я.— Погана то людина?
Дзоба ніби прокинувся, потер обличчя руками, заскреготів зубами.
— Він до Захара Карповича пішов. Ходімо за ним. Нехай він до нього ввійде, а ти чекай мене на подвір’ї. Я збігаю додому, по наган. Якщо не встигну, підеш за ним, дізнайся, де зупинився. Тільки дивися, не випусти його! Іди.
Дзоба побіг до Метехі.
Захар Карпович жив у Чугуреті. Знаєш, у чиєму будинку? У будинку Гео Асламазова... Знов забув? По місту вештався такий сивий, пика червона й завжди мішок за спиною. Побачить цеглину на дорозі, підбере — і в мішок, додому тягне. Вродливий був чоловік, показний, але пришелепуватий. Усе, бувало, наспівував:
Ось ми всі кажемо — пришелепуватий, а він збирав отак по цеглині та й побудував у Чугуреті дім на дві великі кімнати. Захар Карпович доводився Гео Асламазову небожем. Як дядько помер, будинок йому дістався. В одній кімнаті він сам жив, другу наймав. У ній і мешкала моя вдовиця Маро. У Маро я бував через день, а вже через два на третій — неодмінно. І будинок, і дорогу до нього знав — слава тобі господи! Тому-то тюпав за Дзобиним кривдником спокійнісінько. А він ішов не кваплячись, не навпрямки, а був обережний. Видно, пильнував, коли б не причепився хто за ним, але й дорогу боявся переплутати. Я здалеку стежив за ним. Як не прикидай, а прийти він мав усе одно туди. Іду собі, не хвилююся, і раптом — нема його пропав! Я шарнув очима сюди-туди. Вже подумав, може, він наддав ходи і одірвався від мене. Пішов і я швидше, майже біжу, а його не видно. Так і дотюпав, а вірніше добіг до будинку Захара Карповича. Стояв, роззявивши рота, а Дзобиного кривдника й сліду немає. Ну, що ти скажеш!
Я постояв-постояв, повернув раптово голову, і наче мене по очах шмагонуло — Дзобин кривдник. Майнув, блиснув, наче іскра, й погас, щез. Я мало собі лоба не розбив кулаком, зрозумів — обдурив він мене; здогадався він, що я йду за ним, і сховавсь, мене вперед пропустив, а сам за мною. Не я за ним, а він за мною.
Тут треба було добре помізкувати, як далі бути, сам розумієш, у яку халепу я вскочив. Він побачив, як я до будинку Захара Карповича підійшов, теж зупинився й стоїть, видно, теж не змикитить, як далі бути. Він мене ще тоді, з фраєрами, помітив, у духані в Сакули. Він, звісно, зрозумів, що в нас із Дзобою до нього якийсь інтерес є, чогось ми чекаємо. А тут — на тобі, я коло будинку Захара Карповича, як у землю вріс, і ні туди ні сюди. Як йому було за такої оказії до Захара Карповича заходити? Шапку його туди закинь, він і по неї не пішов би. Це й так, уже вбік. Ми обидва розуміли, що стежимо один за одним, Піти слідом? Так це ще питання, хто за ким піде! Наздогнати його? Але ж він при зброї, а в мене руки порожні. Та якби й була зброя, наздогнав би я його — що мені казати, про що питати?.. А все одно на серці в мене якось легко, так легко стало. Мабуть, тому, що раз він нас помітив, значить одірветься від нас, утече, і ми лихо обминемо.
Скільки я не думав, а ні до чого кращого не додумався, як кинути це гниле діло, піти до Захара Карповича і, поки Дзоба прийде, добром чи насильно довідатися, який він чоловік, отой Дзобин кривдник.
Я й потім про це багато думав, усе прикидав, чи правильно я тоді зробив чи ні, і виходило в мене, що правильно. Щось інше вигадати в мене, може, розуму й забракне, а в цій справі я все правильно розміркував.
Більше не озирався — рушив до Захара Карповича. З одного вікна вузеньким пасмом падало світло — віконниця була нещільно зачинена. Я постукав — світло потухло: сховався наш Захар Карпович! Не почув стукоту, про який з тим чоловіком домовився, і сховавсь!
Я ще раз постукав.
Треба з ним поговорити!
— Карповичу, відчини! Я ж знаю, ти дома. Не бійся. Це я — Baco. Baco, чуєш? — тихо покликав я.
— Хто там? — Це він зважився все-таки озватися.
— Відчини, це я — Baco!
— Ти переплутав двері, Baco. Двері Маро — поряд! її й дома ще немає. В духані вона.
— Послухай, кажуть тобі, відчини, справа в мене до тебе!
А Карпович не відчиняв.
— Васо-джан! Будь ласка, прийди іншим разом! Тепер я не сам... Жінка в мене, розумієш?
— Карповичу!— Я страх як розсердився.— Та відчини, тобі кажуть. Справа в мене до тебе, спитаю й піду. А не відчиниш, я двері виламаю, з тієї твоєї любки почну й тобою, Карповичу, закінчу!
— Не можу! — стоїть на своєму сучий син.
Тоді я ногою як дам: у вікні біля дверей — шибки на дрізки.
— Одчиняю! Не бий! Одчиняю!
Він ще й галасувати не перестав, а двері вже — навстіж.
— Прошу, добродію!
Поки я входив, Карпович засвітив лампу, поправив гніт і такого вдав із себе радого, наче з палаючого будинку рідний син живісінький вискочив:
— Вах! Васо-джан, і справді це ти?! Кого я бачу! Та ви ж із Дзобою щойно в духані були! Сідай, чого ти? За умеблювання — пардон!
— А казав, що в тебе дама! Де ж вона?
— Ех, Васо-джан! Та навіщо б я класичну гімназію закінчував! Хіба така вихована людина інакше скаже? Вона гостеві ніколи не скаже: мені зараз не до тебе, приходь іншим разом. Це все дрібниці, дрібниці... Ти мені ось що скажи — чого опівночі завітав? Навіщо я тобі потрібен?
Я оббіг очима всі кутки й подивився Карповичу прямо у вічі.
— Кажи, як звати того чоловіка?
— Якого чоловіка, Васо-джан?
— До якого ти Маро посилав, і він мав сюди прийти!
— Вай! Що означає — мав? Він що, не прийде?
— Не прийде!
Карпович зблід, затулив рота рукою й змовк.
— Ну, швидко!
— Занапастити хочеш мене, Васо-джан?.. Він справді не прийде, чи ти жартуєш?
Про що вже там було питати, він почав викручуватись і язиком тріскотів — у вухах лящало.
Іншої такої пройди, як оцей Захар Карпович, у Тифлісі не знайшов би. Він і викрутитися хотів, і жаль йому було, що Дзобин чоловік може вислизнути. Так чи інак, а мені треба було дізнатися, що вона за птаха, той чоловік, і з цією справою покінчити. Бачу, в кутку палиця Захара Карповича із срібною головкою. Схопив я її:
— Скажеш чи ні?
— Вах! Та не знаю я, а якби й знав — не сказав би. Професіональна таємниця!
— Ану, скидай з себе...— І я замахнувся на Карповича палицею.
Він настовбурчився, як січневий горобець, скулився весь і такий став жалюгідний, що, правду кажучи, мені його шкода стало.
— Що скидати?
— Усе скидай!
Карпович одразу почав роздягатися, але все бурмотав:
— Поліцію покличу! — Я помітив, що від слова «поліція» він і сам здригнувся.
— Подумаєш, поліція... Жди, що пів-Тифліса через тебе на каторгу в Сибір, зашлють, а другу половину на шибеницю повісять. Роздягайся, швидше!