Кричати вже не треба було; жилет і сорочка висіли в нього на плечі, а він тримався за штани, зазираючи мені у вічі: скидати чи ні? Я підвів брову — і Карпович лишився в чому мати породила.
— Що робитимеш, Васо-джан?
Я провів долонею по столу і все, що там було, змахнув на підлогу.
— Лягай! Ниць лягай!
— Вах, Васо-джан, навіщо тобі різки? Що тут — бурса чи казарма? — Говорити це він говорив, але вже влаштовувався на столі й руки склав, як перед банщиком на Майдані.
Усипав я йому так, що він вужем звивався.
— Інквізиція! Свавілля! — репетував Карпович, і сльози ручаєм текли.
П’ять разів я піднімав палицю, а потім сів на єдиний стілець і сказав:
— Хто він і навіщо ти його кликав?
— Чому ти мені не віриш? Не знаю я ні імені його, ні прізвища. Він до мене від Буковського прийшов з Кутаїсі, дістань, загадав, йому закордонний паспорт, постав печатку, а я тут упишу прізвище, яке треба буде. Клянуся честю! Моє діло книжка і печатка. Нічого іншого не знаю.
Буває в цих справах і таке — це я знав, але я зрозумів, що вислизнув од нас Дзобин кривдник, розсердився, схопивсь і знову замахнувся палицею. Карпович заздалегідь зіщулився, аж ось — на тобі, відчиняє двері той самий Дзобин кривдник!..
Я опустив палицю і весь похолов. Ще б пак не похолонути! Цього ж я ніяк не чекав. А потім, коли в тих чутках, що ходили тоді про Туташхіа, була хоч половина правди, то не тільки похолонеш, а на крижаний стовп перетворишся. Та це ще й нічого. А як я, отакий бувалий, двері залишив незамкнені? Словом, стою я, як дурень, розвісив вуха й думаю, чого це його принесло? А найбільше я сам собі дивувався — ну чого я хочу кінець кінцем? Коли цей Дзобин кривдник випорскував з наших рук, мене поймала лють — як я міг його прогавити? А коли він у нас на очах крутився і я бачив — не втекти йому від нас, то я молитися починав: пропади та щезни, згинь з моїх очей! Я ж страху не знаю. Правець мене може взяти — це інша річ. І тоді, у Карповича, я теж не злякався, а ніби остовпів. А як одійшов, так і міркувати став: як не піде він геть зразу ж — ось-ось Дзоба настигне, і тоді без крові не обійдеться.
Підходить він до нас і то на мене зиркне, то на Карповича, а той лежить собі, пикою в стіл уткнувся.
— Прийшов! — Карпович з радощів як схопиться, думав, стелю проб’є головою. Ноги — в штани і вмить став — хоч на бал вези його. Навіть гамаші нацупив. Я в цирку раз одного бачив — за п’ять хвилин сто одежин міняв. Так у Карповича йому вчитися та й учитись.
— Прийшов, голубчику! — У Карповича в кутку стояла скриня, він і кинувся відсовувати її.
— Хто ти й навіщо тобі знати, хто я? — спитав той чоловік. Усю ту «інквізицію» і «свавілля» він від початку до кінця чув! Я сторопів був, але швидко отямився й сам йому напереріз:
— Ти Дата Туташхіа?
Захар Карпович, як почув це, кинув совати свою скриню, виліз на неї й очей не спускає із свого гостя.
— На каторзі був? — спитав той чоловік.
Я кивнув, мовляв, був.
— За що дали?
— Фальшиві гроші...— Той чоловік узяв мене в роботу і крутив, як йому хотілося. Я думав йому сказати, що то не його діло, був я на каторзі чи ні, і нехай сам скаже, Туташхіа він чи не Туташхіа, а замість того, сам бачиш, яка петрушка вийшла. Але все-таки поцікавився, чого це він про каторгу подумав.
— Кайдани тягав. По ході видно,— відповів він.
Виходить, він не тільки йшов за мною й дивився, куди я заверну й куди прийду, він іще зрозумів, що я на каторзі був. Тепер йому дуже легко розпитати мене, де і як я що робив, і, бог знає, мабуть, змусив би мене все йому викласти. А потім змусив би ще провести себе на поїзд, занести хурджин у вагон, дав би гривеника й відпустив...
— Я — Туташхіа. Дата Туташхіа. Що ще хочеш?
— Ти Дзобу Дзігуа пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. У духані він з тобою сидів?
— Він.
Туташхіа помовчав і глянув на мене:
— Ну, далі?
— А далі те, що він ось-ось прийде. І знаєш чого? Тебе порішити. Він нещадний, від свого не одступить. Не знаю, хто з вас кого здужає, але крові не минути. Так має бути.
— Що?! У мене в домі убивство?!! В мокре діло хочете мене втягти?! — Карпович забігав кругом нас, як оглашенний.— Поліцію покличу. Городовий!
— Угамуйся!..
— Годі вільнодумствувати, сядь, матір твою...
Захар Карпович опустився на скриню й принишк.
Туташхіа трохи заспокоївся й повернувся до мене:
— Дзоба Дзігуа хоче вбити мене?.. Чому?
— А це вже вам з ним краще знати.
— Ну і як же мені бути?
— Закінчуй свої справи і йди, поки він не прийшов!
— Я подумаю,— тихо проказав Туташхіа.
Він витяг з кишені три сотенні й подав Карповичу:
— Дай те... для чого кликав.
Карпович не був би Карповичем, коли б з будь-якої справи не вимудровував собі користі; що, ти думаєш, сказав він Туташхіа?..
— Той чоловік велів сказати тобі, що сама книжка варта чотирьохсот та печатка сто — менше п’ятисот не виходить! Клянуся честю. Коли справа отак повертається, мені й комісійних не треба, нічого не треба! Ні на копійку більше!
Жадібні перекупники як роблять — покаже тобі товар, ти з ним домовився й пішов по гроші. Приходиш, а він тобі: хазяїн товару на таку ціну не згоджується, а править ось скільки. Він же сам і хазяїн товару, але бачить, тобі треба, ти маєш інтерес, виходить, з тебе можна зідрати й більше. Який там чоловік, які комісійні й завдатки... Карпович зрозумів, що людям хвилина дорога, не будуть вони за якісь там дві сотні тягтися, він і давай витискувати. Я розлютився, але в мене один клопіт — аби лиш Туташхіа швидше тікав, а там Карпович нехай хоч тисячу з нього здере.
Туташхіа повивертав усі кишені, нашкріб ще вісім червінців.
— Оце все. Більше в мене немає, а то й не балакав би, оддав.
— Не можу, голубчику. Що ж мені, сто двадцять із своєї кишені доплачувати? Не можу!
Тут дорога кожна хвилина, а він своєї — не можу! Я ж розумів, на що Карпович сподівається. На те, що Baco поспішає більше, ніж Туташхіа, він і викладе свої грошики! Та якби вони в мене й були — дулю з маком він дістав би від мене. І не те що не дістав би — пішов би Туташхіа, я його грошики з Карцовича всі видавив би, а не всі, то пополам напевне б поділили. Цей негідник чогось і гіршого заслуговував.
— Гаразд,— сказав Туташхіа.— Нехай ці триста вісімдесят залишаються в тебе, а я піду й принесу ще сто двадцять.— Туташхіа кинув гроші на стіл, а мені сказав:— Дзоба нехай мене зачекає. Я швидко повернуся.— І до дверей.
Цього ще, думаю, бракувало, щоб Туташхіа вернувся й з Дзобою зустрівся! А він, видно, такий, обов’язково повернеться; не бреше... Я зірвався на ноги, схопив палицю, і ніхто ще рота не встиг розтулити, як давай я духопелити Карповича. Він — до скрині. Я його по шиї — а він лізе. Я його коліном під зад — а він із замком морочиться. Відмикає. Відімкнув, паспорта втяг, він у папірець був загорнений,— а я ще лупцюю. Тільки як на стіл поклав,— я від нього одстав. І що цікаво: хоч як я його лупцював, він і не крутився, і не кричав, наче й зовсім не відчував. А все. через те, що справжнього страху звідав, смерті у вічі глянув, пропало бажання артиста корчити.
— Навіщо ти так? Коли б треба було, думаєш, я не зміг би? — мовив Туташхіа.
— А на те, що бери свій паспорт і йди швидше звідси!..
Кажу, а в самого голос пропав, бачу по його очах — нікуди він звідси не піде. Наче мені шепнув хто: не піде такий чоловік ні від кого, ні від чого не втече.
Присунув Туташхіа стільця до столу, сів і давай роздивлятися роботу Карповича.
Хто на собі відчув, той підтвердить: тривалий страх сам собою вивітрюється. Як? А ось настає така мить, коли помічаєш — за тобою смерть ходить або щось інше під ногами плутається, кругом тебе петляє, а ти про що думаєш? А про те, приміром, що хлопчаком купався ти в Курі, а був у тебе тугий-тугий м’ячик, та й у воду впав. Або дивишся на свої нігті й дивуєшся: вони ж цвіли, на них були білі цяточки, а тепер їх немає. Де вони поділися?.. Смерть там або ще що, а тобі вже байдуже, настане вона чи ні, станеться лихо чи обмине тебе... Отак і зі мною було тоді.