Підійшов і я подивитися на паспорт. Туташхіа мені його подав — подивися, мовляв, чи гарна робота. А робота була прекрасна. Карпович працював чисто, здібний був чоловік — і це правда, правда.
Чую, наче рипнуло, але мені вже начхати було на все. Зате Карпович заметушився. То туди метнеться, то сюди. А потім знов віко скрині підіймає...
— Хтось іде! То Дзоба, богом клянуся!.. Кращого місця не знайдеш, я вже спробував!— каже Карпович, а в самого від страху щелепи тремтять.
Туташхіа зазирнув у відчинену скриню, зрозумів, що його запрошують, і розреготався. Він засунув паспорта в кишеню, дістав портсигар.
А Захар Карпович вліз у скриню й зачинив над собою віко.
Туташхіа витяг цигарку.
Ну, думаю, до цікавих людей попав я, і вийшов надвір. Іду до хвіртки, аж ось назустріч Дзоба.
— Де він? — Від Дзоби несло горілкою.
Дзоба, коли йшов на діло, горілки і в рота не брав, тому я дуже здивувався, що в нього такий вигляд.
Я йому розказав, як усе було, нічого не приховав і не вигадав. Боявся я того вбивства чи ні, але наша дружба не давала нам права брехати. Дзоба слухав мене і, як сита курка видзьобує з корму де кращі зернятка, так і він видивлявся, одбирав з того, що я казав, найцікавіше йому і стиха повторив:
— Сам, значить за тобою пішов?„ Знав, що ти в Карповича, і все-таки ввійшов!.. Я — Дата Туташхіа, що ще хочеш?.. Ти йому кажеш, Дзоба йде тебе вбивати, тікай, а він — не піду?.. Зараз ось вернуся, принесу сто двадцять? Прийшов би, це вже напевно!.. А Карпович його в скриню хотів запхати? Сидить і мене чекає? Не йде. Цей не втече, ні!..
Я вже перестав говорити, а Дзоба все розмірковував і обличчя рукою тер.
— Як людині від своєї заповітної мрії відмовитися?— тільки й сказав він і знов задумався.
А я раптом згадав Буковського з Кутаїсі і подумав, як правильно він зробив, що не сказав Захарові Карповичу імені й прізвища Туташхіа і звелів виготувати чистий паспорт. Захар Карпович — це така п’явка, він гроші не лише паспортами добував... Років шість тому зробив Чиорадзе диплом інженера. Чиорадзе, з сердечної простоти, дав заповнити диплом Захарові Карповичу. З тим дипломом «інженер» знайшов гарне місце, став підрядчиком і розбагатів на казенних грошах. Тоді Захар Карпович шепнув Ніці з Собачого селища і харпуському Арамові — були такі шантажисти,— що в Чиорадзе фальшивий диплом, підіть до нього, вивудіть у нього грошики. Що було робити чоловікові, коли він з фальшивим дипломом інженером став і розбагатів? Він тепер серед вельможного панства крутиться, і йому доведеться або зажити слави шахрая і все втратити, або відкупитися від шантажистів. Любісінько три тисячі віддав! Карповичу, який цю справу виметикував, належала тисяча, така в них домовленість була. А вони дали йому двісті карбованців, а вісімсот у свою кишеню поклали. Карповичу і двісті карбованців подарунок, заціпило йому. Та якби й не заціпило — де йому подітися? А шантажисти як протоптали раз стежечку до «інженера» Чиорадзе, так нею й стали ходити. Він їм і платив. Аж поки не випустив у Ніку з Собачого селища парочку куль і не вбив його. Чиорадзе нічого за те не було, бо він тоді гроші лопатою горнув. Він і зараз живий. Маклерує. Люди в нього були, не дали скривдити. А харпуського Арама на каторгу запроторили, звідти він і не повернувся...
Стою я, прикидаю, як усе повернеться, а в цей час відчиняє двері Захар Карпович, і виходить Дата Туташхіа. Місяць серед неба висить, видно як удень. Туташхіа спинився коло нас, схрестивши руки на грудях. Дзоба витріщився на нього, очей не одриває. Постояли вони так, помовчали. Дзоба витяг з кишені револьвера, випустив дві кулі одну за одною, повернувся й пішов геть з двору.
Ніч була тиха, і довго було чути, як він біг схилом. А Туташхіа так і стояв там. Я підійшов до нього трохи ближче. З-під пахви в нього стирчав револьвер, рукояткою назовні.
— Обидві в повітря,— сказав Туташхіа.
Я й пішов.
Минуло місяців три-чотири. Якось раз стоїмо ми поруч на риштованні, стелю розмальовуємо. Дзоба веселий, співає. Я його й питаю, так ніби між іншим: як це вийшло, що ти його не вколошкав? А він:
— Такого чоловіка вбивати не можна!
— Навіщо ж стріляв?
Він довго мовчав. Не знаю, що там у нього в голові крутилося. Потім умочив щітку в фарбу, струснув і сказав:
— Не вистрілити теж не міг!
Але бажання співати пропало в нього. Аж до вечора й слова не промовив.
Через тиждень ми знову сиділи в духані. Був такий Вано сололацький, на прізвисько Махорка. Він підсів до нас і попросив Дзобу позичити йому револьвера на кілька днів. Дзоба відмовив, ні, каже, в мене нічого немає із зброї. Махорка не повірив, та що вдієш — устав і одійшов. Правду кажучи, я тоді подумав, що Дзоба просто віднаджує Махорку. Виявляється, ні. Вій прожив ще двадцять п’ять років, ми, як були, так і лишилися нерозлучні, але більше жодного разу я не бачив у нього зброї й не чув, щоб хтось бачив.
Ніколи більше при ньому зброї не було.
Граф Сегеді
На початку серпня Дата Туташхіа піднявся вгору по Інгурі, прийшов у Сванетію й на три дні зупинився в Мулахі у братів Гуджеджіані. На світанку четвертого дня він знову вирушив у дорогу, переночував на самісінькому перевалі і, спустившись у Балкарію, обійшов верхів’я Баксану й прилеглі міжгір’я — шукав побратима, абрага Біляля Занкші. Родичі Біляля дали Туташхіа за проводиря молодшого двоюрідного брата Біляля, і він, провівши Туташхіа через Чегемську ущелину, привів його до старшого брата. Абраги переговорили наодинці, і Біляль разом з молодшим братом спустився вниз по Чегему, а через три дні привів Даті жеребця, якого ще навесні вкрав у стайні Мухамеда Гуте й надійно заховав у ліскенських лісах.
Туташхіа багато чув про стать і славу того жеребця, але такого побачити не сподівався. Кінь вразив його, аж коліна затремтіли. Він скочив на необ’їждженого жеребця, і гасав, і крутив його, і себе вимотував, поки сам не вибився з сил і жеребця не вгамував.
Біляль був у тому щасливому віці, коли кінь, вершник, зброя й куля, з неї випущена, здаються єдиним творінням божим. Коли він побачив уславленого сивочубого абрага, що ніби злився з благородним конем, від захоплення й гордості в нього сльози підступили до горла. А коли Туташхіа зіскочив з коня, Біляль сказав старшому побратимові, що аж сяяв від збудження:
— На цьому жеребці тільки ти на всьому білому світі й гідний сидіти, клянуся аллахом, Дато!
Вони увійшли в саклю, попоїли хампали з часником у сметані й лягли відпочити.
— Не подумай, що я слабодухий,— сказав Біляль, і в його голосі зазвучала шанобливість.— У нашому побратимстві я — молодший, і коли чогось не розумію, можу спитати. Чоловік, якому ти ведеш цього жеребця, твій ворог. Поки він не з’явився у ваших краях, скільки років за тобою ганялися, а все марно — ти ходив як хотів. А цей на кожному кроці тобі смерть готує, і він дістане на подарунок двадцятитисячного жеребця. За віщо ж?
Туташхіа не знав балкарської мови, але Біляль, грузин по матері, трохи вмів розмовляти по-грузинському, і побратими розуміли один одного. Закони лицарства й побратимства диктують стриманість у розпитуванні,, та коли вже запитання Поставлено, слід знайти шлях для відповіді. Туташхіа довго шукав слова, щоб прокласти цей шлях, і, трохи подумавши, відповів:
— Чоловік, про якого ти кажеш, не ворог мені. В цьому житті кожен робить своє діло, Білялю. Таких, хто робить своє діло, а воно виявляється корисним для всіх,— на цьому світі поки що мало. Зате тих, хто робить своє діло, а воно приносить усім зло,— такими людьми світ захряс. То що ж, усіх поганих людей мати за своїх ворогів?
— Справедливі твої слова, клянуся аллахом.
— Бути шляхетною людиною й справжнім абрагом — це аж ніяк не означає, що за тобою ганяються, а ти втікаєш. Навпаки, шляхетна людина сама мусить бути переслідувачем; Вона переслідує зло, яке чинять погані люди, і перетворює те зло на добро. Коли не так, то який сенс у наших втечах, у спритності ховатися й зникати?